|
- Влодку, наприкінці серпня у львівській галереї "Дзиґа"
Ви робили виставку "Технологія Чуйності". Пізніше,
на початку жовтня, аналогічну виставку, яка проходила у салоні
"Сенсус", мали змогу відвідати кияни. Чим різниться
львівська "Технологія Чуйності" від київської?
- Фактично, та сама виставка, можна порівняти тільки реакцію
публіки. Одна з відмінностей, наприклад, - кількість людей,
які відвідують галереї у столиці та у Львові. Може, це пов'язано
із тим, що в Києві більше галерей, але жодну з них не порівняти
із "Дзиґою", тут можемо навіть трошки похвалитися.
У Києві відкриття - це маленький "міжсобойчик":
пару десятків людей зібралося, погомоніли, розійшлися. Кожна
галерея має свою тусовку, тобто там рідко бувають події серйозні,
резонансні, які можуть "зворохобити" Київ, зібрати
великий натовп.
- У Львові є
така "зворохобленість"?
- Може, того, що у Львові мало таких галерей і коли щось відбувається,
то це резонансна подія.
- Де ваші роботи
чулися затишніше, у себе вдома?
- Краще сказати - органічніше. Звичайно, у Львові. Але у Києві
вони цікавіші для мене. Я можу на них дивитися збоку. Коли
я на них споглядаю у Львові - це нормально, ніби я дивлюся
на вулицю, на дерева, тобто це моє середовище. Тут мені тяжко
на себе глянути збоку. Тобто це спроба підняти себе за волосся.
У Києві цікавіше спостерігати, можу проаналізувати себе, зробити
висновки щодо вартості робіт.
- У Києві на
"Технології чуйності" відбулася водночас презентація
Вашої арт-книги "Гра в гру" (попередньо така презентація
відбулася в рамках форуму у Львові). Яка реакція киян?
- Так, вона мала резонанс. Найбільше. Навіть більше, ніж виставка
із жебраками. Для Києва це була несподіванка: хто зі Львова
може собі дозволити видати подібний "book". Карась
мені сказав, що для нього вихід такого альбому - це прецедент
і що це - найтовстіша книга в Україні з мистецтва. Цікава
сама ситуація: таке явище виникає не в столиці, де робити
відповідні витівки було би більш органічно. З аспектів вартості
та несподіванки цей альбом сприймали шушуканнями, балаканнями,
плітками, спробами з'ясувати його вартість і т. д. Я думаю,
що про саму книгу мова не йшла і ще не скоро буде йти. Взагалі,
це не книга, а дійство, втілене у форму книги. І це збиває
трошки з пантелику, тому кожен, хто бере до рук альбом, думає,
що то якась хронологія творчості. Постійно йде плутанина.
Я також гадаю, що з часом цей альбом стане цікавішим, може,
він вийде на рівень, коли його почнуть сприймати як нову чергову
акцію.
- Відчувається
якась певна опозиція Києва до Львова?
- Так, відчувається упередженість. Є така думка у Києві, що
"Дзиґа" - заполітизована. Думаю, саме це відлякує.
Але я б її так не назвав. Вона є радше соціально активною.
Це різні речі. Київські арт-тусовки є здебільшого провладними,
так чи інак, вони хочуть бути ближчими до коритця. Що їх у
першу чергу цікавить - гроші та як їх можна заробити на мистецтві.
- Може, це страх
перед львівським потенціалом?
- Ні, не думаю, кожна столиця не боїться провінційного потенціалу,
а десь його використовує. Боїться вона саме оцього соціально
активного середовища, бо це завжди неспокій, проблеми. Як
можна мати зі мною справу, якщо за весь той час мого перебування
у Києві я не зробив жодної виставки, але тим не менше, на
головній вулиці столиці збудував барикаду і перекрив увесь
Хрещатик. Прекрасна акція! От про це там знають і це їх відлякує.
- Чи існує в
Україні арт-ринок і на якому рівні?
- У Києві він дійсно є, і якщо говорити про його рівень, то
ясно, що він дуже слабенький. Його не можна рівняти до таких
серйозних мистецьких інфраструктур, які є у Парижі, Нью-Йорку
чи навіть у Москві. Це вже цілком сформована арт-територія,
де люди займаються арт-бізнесом і розрізняють тих, які можуть
працювати на політику, які працюють виключно в арт-бізнесі,
не заангажовано. Там існує розподіл, є свої ніші. У нас -
це ще така стадія намацування. Притому, я вважаю, ми послуговуємося
дуже спрощеною формулою арт-ринку.
- Якою саме?
- Для людей, які приживаються на ньому, існує територія, яку
поки що тяжко назвати державою (нам ще далеко до того, щоб
Україну називали незалежною державою), на якій тільки заквашується
щось, що, може, колись стане державою зі столицею у Києві.
Але треба віддати належне тим людям, які таки щось роблять
у просторі українського арт-ринку, це величезний дипломатичний
корпус, купа бізнес-структур, того, з чого можна "качати"
гроші. Знаючи смаки, попит людей, можна зробити певні висновки,
можна приторговувати сучасним мистецтвом відповідно настільки,
наскільки воно може бути нешокуючим для того прошарку населення
і в тому місті, яке називається столицею. Просто використовують
становище, тобто на такому рівні це в Києві існує - не більше.
- Тоді, виходить,
сам український художник опиняється поза цим арт-ринком, стає
другорядним, він губиться, а відповідно "продається "
за кордон.
- Люди, які вважають себе українськими художниками, - хто
вони? Люди, які живуть у Києві, не обов'язково мусять бути
українськими художниками. Це питання самовизначеності і причетності
до чогось, а не просто "чєловєк Зємлі". Відсутність
оцього фактору самовизначеності, на жаль, дуже негативно впливає
на формування арт-бізнесової інфраструктури. В Україні потенціал
дуже потужний, але втілення творів сучасного мистецтва потребує
в багатьох випадках серйозних грошей. Є проекти, які дорого
коштують, і країни, які усвідомлюють, що виділення коштів
на культуру - це зовсім немаловажна справа. Більшість сучасних
українських митців "годуються" закордонними грошами
і з того хизуються. Я в тому нічого доброго не бачу. Багато
грантів, які ми дістаємо, надходять з-за кордону. Наше Міністерство
культури ще не мислить тою категорією, що вкладання грошей
у культуру - важлива справа.
- Часто львів'ян
називають гурманами у мистецтві, тоді як киян - "всеїдними".
- У Києві до галерей багато людей не ходять. Про те, що відбувається
у Києві, я знаю більше, аніж самі кияни. Вони мають харч,
але не годуються ним. Якщо дивитися на кількість людей, які
проживають у Києві та Львові, то кількість споживачів мистецтва
у Києві є не набагато більшою, ніж у Львові.
- Це можна пояснити
байдужістю?
- Радше проблемами. У першу чергу люди занадто погано живуть,
щоб перейматися питаннями культури, на превеликий жаль.
- Як на Вашу
думку, чи можна в роботах митців виокреслити якусь певну "українськість",
що її дошукуються в українському фольклорі, вишиванках, кераміці
тощо?
- Це питання - дуже суб'єктивне. Як можна визначити "українськість"?
Нещодавно я мав розмову із чоловіком, який розповідав, як
діаспора влаштувала конгрес, на якому намагалася визначити
ознаки причетності до цієї "українськості" в мистецтві.
Це таке безглуздя! Це ж підсвідомі речі. Якщо ти свідомо вважаєш
себе українцем, причому без комплексів меншовартості і т.
д., то це тягне за собою цілий шлейф причетності до тої нації,
а відповідно те, що ти робиш, є українським. Якщо я почну
тулити всюди вишиванки, шаровари, це буде просто маразм. А
таких маразматиків у нас, на жаль... і всі вони так категорично
визначають приналежність до української культури! Це і є комплекс
неповноцінності, проблема, яку не одразу викоріниш, але маю
надію, що то колись станеться. Коли люди встидаються своєї
національності, вони розпочинають пошуки захисту: от як захистити
свою культуру, економіку, політику. А ось таким дивним способом:
паркани з вишиванок будувати...
Далі по тексту:>>>>>>>>>>>>>>>>>>>>
Марія
ТИТАРЕНКО
|
