або
відвертість оголених міст
або
шукаю собі модель...
Спершу мені видалося, що я потрапила до
інопланетян... Молоді люди, які прийшли до галереї "Дзиґи"
24 (неймовірно мокрого) вересня сиділи у кріслах "не
по-нашому" спокійно, виважено, дивлячись просто (тобто
попереду) себе на картинку, що її окреслював на стіні проектор.
На цій картинці було зображено натовп людей, на чорно-білих
обличчях яких було "схоплено" якимось талановитим
фотохудожником найрізноманітніші вирази почуттів, кожен з
яких притягував погляд і не відпускав... Тому глядачі, як
загіпнотизовані, не відлипали від віртуально-настінної світлини
і я вирішила, що то якийсь гіпнотичний сеанс. Але ще раз,
про всяк випадок, зазирнула до рекламки: фотосимпозіум "Weegee
відомий"...
24 вересня... 16 година.
Усе правильно. Тож чекаю. Під величезною світлиною із тими
неймовірними обличчями з'явився чоловік із горнятком чогось
гарячого (бо над вінцями йшла пара), вмостився за круглим
столиком і преспокійно собі посьорбував. Очі усіх пірнули
в горнятко, Володимир Зайковський розпочав зйомку (таких голосних
у цій тиші ковтків?). Чоловік ліниво повернувся до оператора
і, прицмокнувши, мовив, що то ще не початок. Фу-у-ух, думаю,
не спізнилася, тож іще збагну, що до чого.
Люди все підходили, тим, кому не вистачало
"сидячих" місць, стояли, я ж притягла собі (підозріло
хиткого) стільця з другого поверху. Під час мого незграбного
і недоречного у цій тиші "стільцевлаштування" молоді
люди щось до мене говорили по-німецьки, але, на жаль, sorry,
пардон, ніц не шпрехен (зідойч?) по німецьки. (Потім якось
мені подумалося, як добре, що "візуальна" мова світлин
не потребує власне омовлення). Нарешті чоловік із горнятком
перетворився у чоловіка без горнятка, на умовну сцену вийшли
"дійові" особи і я увімкнула диктофон.
Фотосимпозіум "Weegee відомий"
- не перша акція такого кшталту у галереї "Дзиґа".
Організатори та творці:
Герман ХУБЕР (Австрія),
Лео КАНДЛ (Австрія),
Октавіан ТРАУТМАНСДОРФ (Австрія),
Паул Альберт ЛЯЙТНЕР (Австрія)
та Косіма РАЙФ (Німеччина), - є "тут постійними
клієнтами", але цього разу із абсолютно новим проектом.
Отже, на цей фотопоказ було запрошено трьох відомих австрійських
митців Лео Кандла, Германа Хубера та Альберта Ляйтнера.
Вони продовжують творчість фотохудожника Артура Феліка,
який народився у Львові (!) на початку ХХ століття, потім
емігрував у США і став там відомим під псевдо "Weegee"
(Віджі).
Основним змістом його роботи були: сенсація, світлини кримінального
світу, гангстери у капелюхах тощо. Зрештою, Віджі був насамперед
репортером (найактивнішим у 20-30 роках), його роботи часто
з'являлися на шпальтах газет і привертали неабияку увагу.
Віджі відомий також циклом фоторобіт "Naked City"
("Оголене місто"), в яких знімкував неприкрашену
тогочасну реальність, яку так ретельно підмакіяжували у всіляких
буклетиках, рекламках, листівках, одягали у блискітки, начіпляли
фальшиві усмішки, вії, волосся... словом, облаштовували усе
такими декораціями, якими користуємося "для зручності"
і зараз.
Опісля розпочалася літературна частина,
в якій "чоловік без горнятка" приємним і чітким
монотоном зачитував уривки книги про ганстерів "Murder
incorporated", вводячи нас у транс. Під час усього
цього дійства одночасно "крутили" по відео якісь
документальні кадри, кліпи, фото Віджі, сучасну інтерпретацію,
що дуже розосереджувало увагу, а тому очі "бігали"
туди-сюди, похапцем, то зупинялися на "оголених"
світлинах на екрані, то на обличчі оратора, то на зображеннях
слайдів на стіні, час від часу зупиняючись у парі над горнятком...
Постаті,
душі "навиворіт",
мафіозі, які прикривають обличчя білими хусточками (як символічно!),
повії,
ноги,
сміття...
чарівна посмішка Мерілін, що плавно видозмінюється на гидку
гримасу-вишкір...
Чудернацькі метаморфози краси, яка імітує світ. Рятує і руйнує
світ...
По літературній частині (із кількома паузами,
коли вмикали платівки того часу, а оратор відсьорбував із
горнятка), до глядачів вийшли гості із Австрії разом із перекладачем.
Лео Кандл:
"Якось я переглядав фотоальбоми про Відень. Те,
що можна було там побачити ,- театри, музеї... Я собі так
подумав, що має бути інше враження про місто, і що можна би
було це показати, адже Відень має бути уславлений не лишень
цим. Тобто це були туристичні кліше або те, яким чином хотіло
презентувати себе саме місто. Окрім того, я також бачив книги
про Париж, США, у яких були роботи фотохудожника Weegee. Отже,
я узяв фотоапарат, трохи походив, подивився і побачив усе
зовсім в іншому світлі. Я фотографував усе, може, не зовсім
чисте, те, що було в тіні: дрібні крадіжки, дрібний кримінальний
світ. Тобто раніше це не було десь зафіксовано, хіба що у
розповідях. Я пройшовся по різних кафе, робив там фото, згодом
я показував людям, як вони там вийшли. Так все відбувалося.
Я багато подорожую, їжджу світом, даю оголошення до місцевих
газет на зразок: "Шукаю собі модель і буду фотографувати
її (їх) на вулиці, у будь-яких місцях". Мені цікаво,
що відбувається. Часом багато, часом нічого. Люди, які беруть
участь у цьому проекті, які дають себе фотографувати, отримують
зазвичай чудові знімки про себе".
Герман Хубер:
"Раніше я так, як і Weegee, працював кореспондентом у
газеті, але там не було можливості показати ті фото, які я
робив, а мені імпонував саме цей стиль. Коли я почав працювати
у газеті, я подумав, що було б цікаво перенести творчість
Weegee у сьогодення, пошукати подібностей, взаємодії... Щодо
виставки, ми думали, що найкраще зробити цю презентацію саме
тут, у Львові, де народився відомий фотохудожник".
Паул Альберт Ляйтнер:
"Впродовж десятиріч я фотографую Австрію як вільний
художник. Переважно усі мої теми стосуються моїх подорожей,
а саме враження від них. Це досить широкий спектр тем, починаючи
від архітектури, портретів - до щоденного життя на вулиці.
Я також захопився мистецтвом Weegee. Тому зробив подібний
за стилем свій цикл "Нью-Йорк-2000". Під
час усіх моїх подорожей я використовував також диктофон, завдяки
якому збереглися автентичні записи про те життя, яке я фотографував
у Нью-Йорку. Такий собі монтаж".
Присутні цей монтаж жадібно проковтнули
разом із диктофонним шумом нью-йоркських стрітс (себто вулиць),
цоканням чиїхось підборів,
вигуків,
пісень,
гулким диханням просмалених і засмальцьованих легень міста-велета,
міста-хмарочосу,
міста-бомжа і того, що у нього "на споді".
Тоді мені подумалося, як це класно, коли
фото можна ще й почути. Помацати, понюхати. Тоді повії, терпко
напахчені дешевими парфумами, заходили із країни "Фото"
до галереї, нью-йоркці натовпом вбігали до нас і вибігали
крізь нас, вічно бізнесові та заклопотані, хотілося пчихати
від пилу немитих сміттєвищ-кварталів, втікати від глобально-цивілізаційної
спеки, літати поруч у нічиєму небі... Таке враження, ніби
тебе реінкарнували туди. Перевтілили на зірочки в американському
стязі, трансформували у "Мері" замість Марії, а
на все це звідкілясь зорила камера Weegee.
Відомого і невідомого.
(Перед)
P.S.
(або дещо про закриття виставки)
Ніяких інопланетян не було. Не було навіть
багато людей та світлин. По стінах галереї стікала, наче сонний
водоспад, ретромузика, кліпи, фото, слайди. Стояли навіть
стільці перед екраном, такі самотні та нещасні, що ніхто так
і не наважився до них торкнутися. Лео Кандл, Герман Хубер
та Альберт Ляйтнер пошепки говорили німецькою та англійською
з тими, хто завітав сюди і про щось розпитував.
Розглядаю фото (Германа Хубера) Золочева,
де народився Віджі. Поблизу напис: "Місце народження
Weegee 1899 року - мало різниці з 2002 роком". На цій
світлині посеред футбольного поля стояв "підозрілий"
високий пам'ятник, і одна жінка допитувалася автора, чи це
не фотомонтаж.
Ні.
До речі, в Енциклопедії фотографування (1984 р.) у біографії
Weegee написано, що Золочів - зараз Польща (?) і що Артур
(Usher) Феліг (1899-1968) - американець. (Про Україну - ні-ні).
Ось ще деякі цікаві факти з його життя: він був першою в історії
людиною (фотокором), якій (якому) дозволили у машині мати
поліцейське радіо. Тому він завжди був на "тому місці
у той час". На одній із світлин циклу "Weegee
by Weegee" можна розгледіти, скільки всіляких
камер, спеціального фотопричандалля постійно возив із собою
в авто Феліг. Саме тому він міг одразу ж після зйомки їхати
до редакції, водночас проявляючи плівку і виготовляючи фото,
а тому був першим, хто надавав газетам здебільшого скандальних
"свіжих" світлин. Поблизу на стіні - ще світлини,
де фотограф із різними відомими людьми, такими, як Марлін
Дітріх, Грегорі Пек тощо. Хоча автор частенько робив на відомих
"зірок" та полісменів карикатури.
На протилежній стіні читаю якийсь документ
"Почесному віце-консулу у м. Львові Андреасу Венінгеру
від начальника Управління МВСУ Львівської області В. З. Дитюка"
про те, що з огляду на австрійсько-український проект "WEEGEE
THE FAMOUS" Лео Кандлу, Германові Хуберу та Альберту
Ляйтнеру дозволено бути присутніми як фоторепортерам при виконанні
службових обов'язків Львівської міліції, а саме: патрулюванні,
нещасних випадках, місцях скоєння злочинів.
"Ну, і як воно, - питаю Германа Хубера".
Сподобалося. (Ще б пак - не сподобалося! Стільки ще не
фотографованого криміналу - просто-таки біла (чорна?)
пляма на фотомапі Львова!)
Біля ще однієї світлини Хубера читаю: "Мафія часто
вбиває обрізами мисливської зброї та пістолетами Макарова,
8 пострілів, 2 магазини - добра чиста зброя для такої роботи".
А внизу підпис: "Володимир, 16 років роботи в міліції,
хоче бути неназваним".
Поруч - "відверте" фото "таємної краси готелю
"Жорж", американська мрія, що віддзеркалюється на
лискучій машині, смерть, фотопортрети Кандла, світлина ніг
тіла з моргу (жа-а-ах) Ляйтнера... Словом, несподівано виникло
якесь неприємне враження, що мене віртуально ув'язнено у шмат
мокрого бруку, на якому окреслено крейдою обриси тіла, що
його вже нема...
А коли я йшла додому, мимоволі зупинилася і довго дивилася,
як діти кольоровою крейдою малювали на асфальті веселих чоловічків,
сонечко, квіти, метеликів... Зовсім-зовсім протилежне до того,
що фотографував Weegee. Відомий і невідомий.
Марія
ТИТАРЕНКО
|