Коштували такі "Фляки"? Якщо й так, то, запевне, вперше (і востаннє, бо така страва, знаєте, недовговічна, швидко псується, але цікаво, чи то стосується "Фляків" Чайки? - Повисить, побачимо).

Тож саме "Фляками" Чайки (зауважу, не птаха, а молодого тернопільського художника) частувала галерея "Дзиґи" 22 жовтня невегетаріанців у мистецтві та усіх не обмежених віковим цензом, що його de facto (і "для галочки") встановила Леся Антонович, директор галереї. Вона, взагалі, сумнівалася з приводу цього вікового обмеження, висловлюючи думку, що таке видовище - для тих, кому за 90... Одначе, думаю, що саме "задев'яностиків" там би і знудило насамперед... від м'яса, крові, нагромадження блідо-зелених тіл, відвертості на рівні непристойності та порно, пронизливого реготу художника (автопортрет у лавровому вінку "Весела голова"), мовляв, ви собі "хавайте", ковтайте, поглинайте, пожирайте, перетравлюйте, перетворюйтесь, труїться, розщеплюйтесь, витікайте, випорожнюйтесь, смачного вам, ха-ха, а я буду смакувати Вами... і не чайними ложечками чи розцяцькованими філіжаночками, а нагостреними виделками та ножами (із полотна "Гостріння ножів").

Така собі трапеза. Бо то більше скидалося на те, що поглинали картини нас, а не ми їх, вони випробовували нас, дегустуючи домішки підсвідомості та нових вражень, підсолюючи виразки комплексів, запікаючи погляди (очі?) на полотнах, як на розжарених пательнях і усе те "збіговисько" картин та людей нагадувало великий баняк із борщем, де накидано бозна-що. (Часом у тій суміші траплялися сумнівні інгредієнти, непридатні до вживання...) "Дзиґа" перетворювалася на повара, гурмана, людо-полотножера, а усі присутні - на фляки у запеченій коринці тіла... Фу-у, аж саму знудило, отак розфлякалась фантазія аж до канібальства від такої потрави-мальовидла. Що ж, не звикли ми "хавати" таку екзотику чи то пак бути пожованими та подрібненими м'ясорубкою (а чи зубками) Сергія Чайки і перетравленими у безрозмірному шлунку "Дзиґи". Отакі-то помідори.

Як на мене, то фляки - фляками, але переважали-бо роботи на тему війни і якось ті субпродукти м'яса випадали з контексту. Хіба що така назва - для "завернутих". Того, докладаючи всіх зусиль, і собі "завертаюся", шурупаю мізками та фляками, а-а-а, ну, звичайно, війна - то суцільні фляки, гарматне м'ясо, місиво скривавлених тіл, нутрощі, фе-е-е, які гидотні асоціації... Але що дивує - усе це не трагічне, не тьмяне, не кровожерливе, не огидне, не стражденне, не озлоблене, не патологічне, не руйнівне, не зранене, не розстріляне, не покалічене, не гниле і не смердюче, зовсім ні. Навіть із точністю до навпаки: надто легковажне, ігрове, мілке, кокетливе, поверхневе, кольорове, радісне, сповнене молодецького азарту, жаги, любові, експерименту, гротеску та бурлеску по-швейківськи (відтак браво-солдафонівсько-швейківське). Складається враження, що автор закликає, як і Заратустра Ніцше: "Любіть мир як засіб до нових воєн!" А тому "Мирна ініціатива" (полотно Сергія) перетворюється на повію-блондинку із довжелезними нігтями; розкуйовдженим волоссям, у якому, як у тенетах, от-от заплутаються блакитні голуби; із припіднятим (силіконовим?) бюстом; поглядом скляних очей німфоманки-наркоманки-вампірші-гейші... Така надихне на щось кардинально іншого, аніж на мирне споглядання зірок на небі...

Голови вождів, а на задньому тлі, ніби так собі, - мотузка. А того так і кортить залізти руками за рамки та мотузку ту обмотати навколо шиї, як зашморг. Червоноокий Ленін-гіпнотизер, перепуджений Цісар, "Великі гравці" під клейонкою, які грали картами світу не на бажання, а на мільйони життів простих людей, залишених у дурнях! Гітлер із обличчям жінки ("Диктатор"), із розчепіреним жіночим ротиком та пещеною рукою, яка однаково майстерно здатна оперувати зброєю і помадою. (Бракує лишень на нігтях модного "французького" манікюру...) Череп у касці, дама у кирзаках на троні, ампутовані руки, що "добавилися" у гандбол, "Гра у війну" (тут би було доречніше назвати грою у "війнушки"), "Портрет предка" із розщепленими штанами, радист із піднятим середнім пальцем (мова непристойних жестів чи абетка "Морзе"), "рілексейшн" із випаданням пальців, "пісінг" - просто на нас, глядачів (тож дехто виходив із галереї не сухим, не чистим, не таким, яким був до, не собою, але й не автором, не цілісним, якимось розчленованим, порізаним, пожмаканим, розфлякованим).
Враження, що то зухвало випорожнюється на тебе сам автор, якому красномовно було наплювати, начхати і "наробити", перепрошую, на всіх нас. Вмощуюся зручно - якщо, взагалі, серед цих картин можна чутися зручно - навпроти Сергія Чайки, збираю себе до купи, випльовую з рота кулі, витягаю встромлені у шию ножиці, відриваю "з м'ясом" обірваний ніготь, ну-от, можна тепер і погомоніти…

- Сергію, чому "Фляки" і що то таке?
- Люблю фляки. То з польської кухні, субпродукти м'яса: шлунок порізаний, зварений певним чином. Смачна назва. Зображення, конфлікт українсько-польський, передбачається…
- Чому війна?
- Люблю воювати в житті…
- Із ким, із чим?
- Щоб не бути банальним… із підлістю, із брехнею. Взагалі, не люблю брехунів, через те маю часом проблеми.
- У твоєї війни - жіноче обличчя.
- Війна - жіночого роду. Жінка абсолютно військова людина, оскільки веде постійно інтриги і війни.
- Найсильніші тайфуни називають не чоловічими, а саме жіночими іменами. Таким чином ти жіночістю підсилюєш образ війни?
- Мабуть, що так. Жіноча тендітність і агресія в сумі дають мікс, бомбову суміш.
- Ти вважаєш свої роботи агресивними?
- Ні, абсолютно ні.
- Тоді якими?
- Іронічними. Це - іронія, якийсь жарт. Серйозний жарт, скажімо так.
- Твої роботи ніби вимагають пензля. Вони - недомальовані?
- Стосовно техніки абсолютно кожну роботу я би ще міг перемалювати декілька разів. Я дуже довго малюю, робота може стояти, вже висохнути, а я її наново перемальовую. Я отримую задоволення від роботи, від мальовидла, це як у Леонардо да Вінчі - постійно писати.
- Як ти окреслюєш стиль, у якому працюєш?
- З точки зору сучасного мистецтва можу цілком впевнено сказати, що зараз стилю немає, є просто модний напрямок, в який щось "втикається", а щось не "втикається"…
- А все ж таки?
- Це - реалістичний варіант живопису з елементами якогось експресіонізму і гротеску.
- А як щодо модних зараз інсталяцій та перформенсів?
- Яка мода у нас? Взагалі, такої моди немає, повернення іде до образотворчого мистецтва. Як людина, яка перебувала якийсь час на Заході, я у цьому переконаний стовідсотково. Мода - прикмета провінційності. Моду можна сприймати як вид загалом мистецтва (у поєднанні з театральністю, елементами поезії, ще чогось), але не образотворчого.
- Як воно тобі там, на Заході? (Сергій навчається і проживає зараз у Кракові - Авт.)
- Нормально, живу в кімнаті з німцями та іспанцями, тож бачу "впритул", що таке Захід. Зокрема у побуті. Ми - нічим не гірші, абсолютно. (Слово "абсолютно" "паразитує" у кожному реченні Сергія, такий абсолютний хлопака! - Авт.) Із деяких питань навіть кращі, сильніші та розумніші. Самодостатність української нації - у майбутньому, тільки треба "втирати" всій Європі, що ми - найкращі. (У-ух, цей мені молодечий оптимізм та категоричність! Так тримати! - Авт.)
- Що тебе надихає, муза, чи такого поняття, як натхнення, для тебе не існує в природі?
- Музи нема, бо надихають явища, література, оточення. Те оточення, яке я собі створив, воно мене і надихає.
- Для чого ти даєш назви своїм роботам?
- Щоб увести в блуд глядача.
- Навіщо?
- Бо це для мене - гра. Хай думає, чому так.
- Ти не гадаєш, що називаючи роботи, ти тим самим звужуєш мислиннєву площину для інтерпретацій глядача?
- Я так не вважаю, бо я малюю щось конкретне в реальному плані, тому в процесі роботи я реалізую конкретні ідеї, задум. Можна людину поставити перед ціною і сказати, яку хочеш картину, таку і дивися. Людина буде дивитися на те полотно, на яке хоче. (? - Авт.) Тут є те, що хотів сказати я, а не те, що хтось собі хоче подумати.
- Інтерпретації тебе не цікавлять?
- У межах тих, які я видаю як автор, такі цікавлять. Інші варіанти - аніскільки.
- Кого ти можеш назвати своїм вчителем?
- Конкретно, чи взагалі?
- Давай конкретно.
- Назар Ковальчук. Він дав мені знання, володіння цією технікою.
- А взагалі?
- Тоді це не конкретна людина взагалі, а саме мистецтво, історія мистецтва, великих митців.
- Якими би ти бачив свої роботи, якщо їх трансформувати у музику чи літературу?
- Мабуть, це би були сучасні класичні композиції, Тендерецький. У літературі: Кожелянко, Тилєвін, зачипає Маркеса і Коельо. Магічний реалізм. Щось такого, наче я їх ілюструю.
- Війну буде продовжено?
- Ні, це готовий, викінчений продукт.
- Твоїм роботам тут "затишно"?
- Так, але я би хотів менший зал і мінімум робіт, щоби намальоване глядача вбило. Я би з цих робіт повикидав із десяток геть, а також замінив би світло на тьмяне, тоді роботи стають випуклими, об'ємними, цікавішими.
- Я знаю, що картині потрібний певний простір, на полотна дивляться здалеку. Зрештою, для відчуття такого простору роблять паспорту.
- Не знаю, чия то теорія, я з цим абсолютно не погоджуюся. Я бачив зали, які мені підходять якнайкраще, щоб людина стала посередині і почула ту інформацію, яку я хотів подати. А тут вона собі гуляє, не розуміє, на великій стіні висить щось маленьке, вона собі роздивляється. Не то. Це проект, а не просто виставка, того має звужений напрямок. А не те, що Чайка вміє малювати пейзажі, портрети. Я б міг таке виставити, але - не той ефект.
- Роботи в галереї розвішував не ти?
- Ні, не я.
- Тобі все одно, як вони висять?
- Мене це абсолютно не хвилює. (А от і ні. Під час нашої розмови (перестрілки, чесно кажучи) Сергій побачив, що його диптих висить не в тій послідовності. Наступного дня помилку було виправлено. - Авт.) Мені достатньо було поспілкуватися із Лесею Антонович, у неї є смак, чуття, це її зал.
- Але ж це не твій смак!
- А тут не потрібний мій смак! Мій смак - моя турбота. Ми з Лесею головну концепційну частину обговорили, але мені навіть самому цікаво, як інша людина сформує мою виставку, оскільки я можу мати свої комплекси. Не цікава мені моя думка про мої ж роботи. Я біля кожної стояв, робив, і яка вона є насправді, я не скажу. Я бачу помилки, якісь зовсім інші речі, глядач бачить ще інше. Треба робити виставки, тоді краще бачиш помилки.
- Яка робота серед цих для тебе найкраща? Хоча ні, це буде надто нарцистично як на художника... скажімо, яка твоя робота несе найбільшу енергетику?
- "Портрет предка". Тут я справді зобразив мого предка, прадіда, який реально служив у австрійській армії. Це купа приколів, бо це енергетично вабить. Цей момент мені актуально цікавий. Австрійська тема, Перша світова… це - саме для мене. Я був закордоном і не бачив її рік. (До речі, місце для інтерв'ю Сергій обрав сам - і власне на помаранчевому тлі портрету предка, мовляв, Сергієве вбрання кольору хакі туди класно "вписується". - Авт.)
- Сергію, а можеш вказати на роботу, яку би ти, не розмірковуючи , викинув геть?
- Так… але компрометуючі запитання… Ось ця - "Ще малий". Вона трошки з інакшого періоду творчості. Вакхічний варіант не зовсім відповідає настрою цієї виставки, хоча певним чином її зачіпає, інакше я би її не привіз із Варшави.
- Як там сприйняли твою виставку?
- Неоднозначно, одні - нормально, інші сказали, що я абсолютно ненормальний молодий чоловік, бо таке малюю. У краківських галереях казали, що роботи хороші, але їх не виставлять, бо є купа католиків, ксьондзів, завтра - закриють.

До слова, 25 жовтня у галереї "Дзиґи" відбувалася презентація видавництв у рамках ІV Міжнародного фестивалю польської культури в Україні - і що б ви думали?! Трьох найвідвертіших картин Чайки на стіні не спостерігалося, у чому відверто зізналася Леся Антонович. Тоді вона також розказала дещо про художника. Наприклад, що виставка взагалі планувалася рік тому і Сергій-бідака витримав той цілий рік. Що після Ужгородського училища він одразу поступив на четвертий курс Краківської академії, що про нього дуже хороші відгуки, що доки триває фестиваль, доти триватиме виставка: "Я люблю такі речі. Це співпадіння, це певна асоціація, але вона приємна". До Лесених слів доєднався і почесний консул Польщі в Україні Кшиштов Савіцкі: "Довкола бачу картини дуже і дуже молодої людини. Цікаво, що ж він буде малювати за 10 років?" Ось іще кілька думок на тему.

Зиновій Мазурик, заступник директора Палацу Мистецтв:
"Як не дивно на мій вік… його картини мені нагадують Кундеру, із вивертанням закутків свідомості. Неприємно, може, десь із ними зустрічатися на площині картин, але ж вони, ці стереотипи, є весь час. Якщо говорити так по-кундерівськи, що про секс людина думає що чотири хвилини - і не рідше, то тут воно так в життя і втілено. За вікном - одні й ті самі мотиви, тільки інші жертви під колесами. Ті самі думки тих самих людей. Недолік і водночас перевага Сергія - молодість. Хто б від нього чекав глибшого філософського бачення? Це погляд молодої особи на життя, але саме на ті сторони життя, на які не варто закривати очі, на які треба дивитися і в молодому віці, і таким, як я. Я ж дивлюся на ці роботи очима молодої людини".

ВлодКауфман: "По-перше, це - не моє. По-друге, ці роботи - прямолінійні, я не бачу за тим глибини. Це по-своєму ефектне, звичайно, якщо не дуже порпатися… Це такі мінуси. Плюси: він не малює натюрмортів, пейзажів, а лізе в такі хащі, і так нахабно, сміливо. Ну, він думає, що то - епатажно. Там є вторинність, це погано. Це - пройдений етап, тобто все це вже робилося і набагато цікавіше років 30 тому. Але я тішуся, що він іде тим шляхом, а чим швидше він то подолає, тим краще. Найбільший плюс, що це - серйозно. Надіюся, що він вийде на дуже цікаву дорогу". Авторка цього матеріалу теж на то сподівається і бажає Сергію перемог на фронтах його війн.

Флякала фляканим флякалом з приводу виставки Сергія Чайки "Фляки"
Марія ТИТАРЕНКО.