У пошуках цієї фішки виперло мене ледве не на сцену повтикати на “лузерів”
. Мудрі хлопці, мушу визнати, кращої і вдалішої назви їм годі було знайти... Першу пісню соліст собі вирішив проігнорувати і до групи не виявив таку ласку підкатити. Нічьо, зате послухали, як шпарить гітарист у шапці. Він, до речі, пояснив той замут, чого Козел (во-кал) не вийшов: придбав порнушні якісь карти і, бідака, загальмував. Буває... Гальма йому відмовили вже на другій пісні і – “пі-і-іп, п-і-іп, пі-і-іп”... тобто пішло-поїхало... Давненько, зізнаюся, такого набору нецензурщини не чула за певну одиницю часу...

Кумар, соліст “Тостера”, що сидів попід сценою, корєшам базарив: “А кажуть, що я – пошлий... Я-то???” Пригадую, що Козел дуже хотів Брітні Спірс (уявляю, як в неї горіли вуха...), ще там хотів “пі-і-іп” тощо. Тобто фішки все ще не було...

Майже телефонна розмова із групою “Loozer” після їхнього сміливо-нахабно-панкового виступу.
Козел:
“Група створилася 27 березня 2002-ого року. Я, вокал, Коз (можна Козел), Вік, гітара, бас-Стас-екстаз, барабани Саня Грєк, але його тут нема (тут, тобто в більярдній, біля клозету, де музика не так гуде і можна побазарити, чіста, в натурє... - Авт). До цього виступали тільки два рази і все. Наш стиль називається “пі-і-іп”-чікс-панк...” Вік: “Якщо трохи серйозніше – то це альтернативний панк-рок”. Коз: “Це не альтернативний панк-рок, а це справжній панк-рок. Ми дуже багато співаємо про пі-іп, пі-і-іп, пі-і-іп... і т. д. Чи нам то подобається? Звичайно! Нам усім подобається, ми дуже любимо пі-і-іп, пі-і-іп, пі-і-іп... Плани... далі лабати, записати демку...” Отака, коротше, “пі-і-і-п”.

Але я все про фішку, якої не було. Зависаю я, коротше, тіпа, нє прі дєлах, біля сцени, і тут раптом підбігає до Козла якийсь пацан (саме після виступу), знімає з нього футболку (білу із різними написами, відбитками брудних чобіт і т. д.), потім біжить до дівчини, яка з усіма панкувала під музику, натягає на неї ту футболку і кричить їй на вухо (на всю “Ляльку” тобто):
“Це тобі, бо ти єдина того варта”. Дівчину залишає в шоці та футболці і зникає. Не знаю, звичайно, чи варта вона тої шмати, радше чи та шмата варта тої дівчини... але це мене вставило. Оце так фішка. Просто якийсь романтичний жест, всього-на-всього... а пришпильно, круто, ва-а-ау. Отже, заради цієї фішки можна написати і про концерт у “Ляльці”, що і роблю зараз. Себто концерт в контексті фішки, хай звиняють групи... Другими виступали тостери-міксери-комбайнери-вібромасажери-велотренажери... бо таки звінігретили публіку в один салат і примусили спітніти. Як завжди, Кумар розкумарював дівчат компліментами і присвятами пісень, довго і майже старанно співав, а потім говорив у диктофон, відповідаючи на мої запитання.

Кумар:
“Виникли ми в 1997 році, числа не пам’ятаю, склад-кістяк – постійний, в принципі: гітарист Андрій “Дирчик” Деркач, барабанщик Андрій “Нірванич” Гордійчук і я, Дмитро “Кумар” Тернущак, а там... бас-гітара постійно змінюється, зараз (вже другий рік) – Олег “Чікі-Пукі” Василишин, він раніше грав з іншою групою, на другій гітарі – Юра “Покемон” Пухкало, я взагалі не знаю, звідки ми його взяли... Звідки така назва? Яка? (Я невпевнено нагадала, що “Тостер”... –Авт.) А, нас всі питали, не знаю, прийшов собі п’яний барабанщик, написав на касеті, що ми в кімнаті записували, червоним фломастером “Тостер”. Його питали, чого ти це написав, він: “Я звідки знаю, я п’яний був...” Все. У нас все “по-п’яні” робиться... Виступи? На “Червону Руту” ми принципово не їздимо – “чуш рєдкосна”, от, а виступали на фестивалі “Тарас Бульба”, на “Перлинах сезону”, у Запоріжжі на гала-концерті, у Києві, Рівно... Поїздили так трошки. Переможці львівської “Рокотеки” (2000), учасники “Рокотеки” щось, здається, чотири рази, щось таке...” “У “Ляльці” ви виступаєте дуже часто, я бачу”. “Мені вже... (Проводить пальцем поперек шиї. –Авт.) надоїло вже абсолютно... Якої думки про “Loozer” – класно, супер, це мої друзі, я їх сюди “притащів”. “Назад Шляху Немає” – то, тіпа, вони самі з Луганська, живуть у Києві (київський хард-кор), а “лузера” – це наші, львівські, мої дуже добрі знайомі, вони ще малі, там, 15-17 років, але вони вперше тут, у “Ляльці”, грають, я їх взяв, тіпа, на наш концерт. “Назад Шляху Немає” я витягнув із Києва, то дуже крута команда. А “лузерів” хочу якось витягнути, вони класно грають панк-рок, і в межах моїх можливостей розкрутити. Тобто концерти в “Ляльці” та “Рокотеку” я їм можу зробити. В якому стилі граємо? А я не знаю. Ну, це не панк-рок, не панк, не хард-кор, тіпа... всього потрошку. Чуш”.

І от таку чуш, тобто нісенітницю, якщо українською, маємо ми слухати і хавати. Ну, то вже як тостер засмажить, так воно вже й буде.
А приправи (чи то гарнір) тостерівці собі підбирають прикольні, от, наприклад, пригадую, як із ними виступала група із Дніпродзержинська “Факультет”, а зараз – київська розкручена група “Назад Шляху Немає”. Лабали круто із київським присмаком. Дівчина у футболці Козла відривалася з іншими, за столиками (рідкісне явище) майже ніхто не сидів, тобто паті вдалася. Після виступу “шляхівці” заникалися десь у “тіпа гримерку” і довго звідтіль не з’являлися. У мене виникла підозра, що то вже все – потяг поїхав. І я майже вгадала, їхній потяг вирушав за якусь-там годину, тож часу – обмаль, якщо не сказати – зовсім фігня, я нахабно зайшла до групи (соліст Діма саме тоді переодягався) тикнула диктофон під пику і вчинила невеликий допит...

Діма:
“Створилися ми 1991-ого року в Луганську, у 2000-му переїхали до Києва, вже з новим складом. Склад: Диня гітарист, ми з ним із другого класу разом, Кіріла, барабанщика, вкрали з іншої групи, басист грав із нашим другим вокалістом, його сьогодні не було, він у групі “Рога и копыта” і я, вокаліст. Ось таким складом почали “мажорів” бити. За рік – 20 концертів, малувато, але... Ось нещодавно були в Луганську із “ВВ”, вони нас запросили... це було в січні на відкритті їхнього сайту. Наш сайт робить людина в Канаді, до речі, цей чоловік робив вже промоцію сайту в Парижі, роздавав флаєри, то “трафік” в день досягав до сорока скачувань пісень. Нещодавно також брали участь в “Останній барикаді” на “1+1” завдяки Скрипці. Альбом поки що ми не пишемо, записано вже шість пісень. Кіріл робить ще свій проект “Жах” (пісень вісім), хворий такий”. “Ви себе не вважаєте хворими?” “На сцені – так. На сцені і я – хворий, хоча в житті – спокійний. Чому така назва? Так сталося випадково. Довга історія: їхали ми, їхали, на “Казантип”, зірвалися десь за дві години і вирішили, а потім хтось сказав, що, може, не треба... а хтось йому по-англійськи: no way back... о, ми подумали, класна назва... Диски наші – в Лондоні, Канаді, Ізраїлі, промоушен робимо. У Львові – вперше. Кльово тут, просто що один день, зараз маємо їхати до Києва, така “запарка”.

Ну, це, тіпа, і всьо.

Шукала фішку і писала “цнотливий” матеріал Марія ТИТАРЕНКО.