Вечірка для роканутих:
"НІАГАРА", "БРЕМ СТОКЕР" І "БАРД".
(друга серія "молодих та перспективних")

Ох, вже мені ці рокери, стокери... от що з ними робити, як не слухати та не міркувати, що за смаки (особливо музичні) не сперечаються, що покоління одні одних не розуміють (особливо з приводу музичних вподобань), що молодь інфікована рокоманією, а музичний бізнес втрачає складову "шоу" та якість, перевірену часом, що молоді та перспективні в гонитві за грішми і славою нівелюють саме поняття творчості та кайфу від неї... А виявляється, не все так погано, радше навіть навпаки, із молодими рок-групами, лауреатами перших трьох премій фестивалю
"Тарас Бульба" (Дубно):
"БАРД"(Мукачеве, І премія),
"НІАГАРА"(Львів, ІІ премія)
та "БРЕМ СТОКЕР"(Рівне, ІІІ премія), - які 17 жовтня презентували свою рок-творчість у клубі-кафе "Лялька". Щоправда, людей було небагато, репетиції затягнулися, а тому дійство розпочалося по дев'ятій вечора замість анонсованої восьмої години, що таки роздратувало дратівливих і ще більше зацікавило зацікавлених...

Концерт "на трьох" розпочався з "підігріву" рівненським "Брем Стокером", якого сусідній столик охрестив "брень рупором", молодняк біля сцени "нашим чуваком", а одна журналістка красномовно скривила губки і досить терпляче, мушу визнати, чекала на наступний виступ. Проте "Бремівці" (звучить майже як "бременські") так собі відривалися (та "відірвали" "ляльківчан" ), що, здається, втратили почуття часу.
Співали перероблену на "So simply" пісню Ірини Білик "Так просто", це був подарунок української дівчини, грузинської - пісня "Ти далєко, о Суліко", а ще пісня якоїсь американки, чомусь із італійським носом.
І хоч музику було присвячено прекрасній статі, до її представниць у піснях відчувалася певна агресія: "Хочеться дєвок всіх постріляти... випивши пива... йо... по морді, по ребрах, по ниркам, по жопі" або "моя люба... виб'ю зуба" тощо. Тексти рясно пересипані не дуже хорошими словами, якщо не сказати лайкою.
Льоша (соліст групи, гітарист) на мої закиди:
"Нема ніякої агресії - тільки кохання. Нецензурна лексика? Назвіть хоч одне слово!"
Я: "Не буду".
Він: "Курва. Більше нема".

Зі сцени хлопці демонстрували, як танцюють рок-н-рол по-одеському, по-донецькому та по-львівському (із філіжанкою кави), між піснями декламували суржико-римовані вставочки а-ля "ВВ" та заохочували грішми вгадувати відомі мелодії в їхніх творіннях. Група також пообіцяла, що після цього (вже другого) виступу у "Ляльці" і такого теплого прийому буде приїжджати частіше - "і всьо буде кльово".
І ще трохи про групу.
На диктофон рокоче Льоша:

"Займаємося ми суто музичною діяльністю і ніде не працюємо. Ідея виникла ще 1986 року, але остаточно команда сформувалася 1998 року. Щодо назви, колись я читав страшну книгу Брема Стокера "Скорбота сатани", так і назвалися іменем автора. (Все-таки, як впливає на музику література! Згадаймо хоч би назву групи "Ґодо", яка "прийшла" з абсурдної легендарної і вже культової п'єси режисера Семюела Беккета "В очікуванні на Ґодо". - Авт.)
Потім ми дізналися, що Стокер написав "Дракулу" і група, м'яко кажучи, злякалася. Але в нас Дракула вийшов такий дуже "потєшний" і "юморной". Склад групи:
Міша (гітара),
Льоша, я (гітара),
Міша (бас-гітара)
та Славік (барабан).
Співаємо усі, але Славік так грає на барабанах, що не встигає язиком щось там робити. Спочатку співали українською, потім якось перейшли на англійську, потім навіть потрапили до Москви, на якийсь диск, а потім нарешті подумали, що то всьо - фігня, що співаємо ми для українців і нас мають "наші" розуміти.
Брати участь у фестивалях ми не любимо, це ж абсурд - визначати місця, от той - кращий, а той - гірший (кому - як) та встигти показати себе у трьох піснях (ліміт фестивалю), коли не встигнеш навіть "розігрітися". От був класний фест у Черкасах "РОК-ВІЗОК", а на "Тараса Бульбу" ми потрапили цілком випадково і не хотіли тої мукалатури (грамот), просто так вийшло. Показник - це продаж музики та аудиторія.
Коли сьогодні в "Ляльці" люди танцювали - це показник чогось.
До речі, зараз ми практикуємо грати на дискотеках. Люди приходять - а тут раптом гітари, барабани, вони в шоці, але потім - класно.
Адресу нашого сайту вам не хочу казати, бо він не поновлений - хлопці забули пароль". (Головне, щоб не голову та інструменти. - Авт) Тож після виступу група була дуже задоволена, як і ті, хто стрибали біля сцени, і ті, які чекали, коли ж нарешті скінчаться пісні на біс.

Другою виступ розпочала "Ніагара" під ріденькі оплески та вигук особи чоловічої статі "Віка, тебе хоче ціле кафе "Лялька"!!!
Віка (вокал) із написом на накидці "Magic" сказала, що зараз трошки будемо "ковбаситись", але це подіяло із точністю до навпаки і майже ніхто не танцював.
(Після виступу звукорежисер навіть сказав у мікрофон, що ми сьогодні "сплющені" і як нам не ай-яй-яй...)
Така тендітна, така мініатюрна Віка... і раптом такий "хард-металічний" вокал! Нічого собі Кришталь (Вікторія Кришталь). Радше пенопласт по склу чи нігтями по залізних нервах. Тому під час однієї пісні (де поєднувався майже вереск із низьким звучанням) кілька людей заткнуло вуха, водночас інші кричали браво і не могли наслухатися.

Віка про групу:
"Група утворилася у вересні 2000 року, спочатку було п'ять учасників, зараз четверо: Олексій Шатаєв(гітара), Павло Корсун (бас), Андрій Глушко (ударні) і я, Вікторія Кришталь (вокал, автор текстів). Зі стилем визначитися не можемо - тут усього намішано, і то є справа критиків. Здебільшого це хард-рок, тобто на любителя, бо вся рок-музика - на любителя. Це - водоспад альтернативної музики, а тому на думку спала така назва "Ніагара", найвідомішого і найбільшого водоспаду. Також я - знак води, і всі, хто біля мене, пливуть зі мною за течією". Група окрім фестивалю "Тарас Бульба" (друга премія в рок-номінації), брала участь у
фестивалях"Рокотека" (Львів, 2001р.),
"Вибір" (Львів, 2001р.),
півфіналі "Червоної Рути 2001"(Київ),
у відбірковому турі "Перлин сезону" (Київ, 2001р.).
У березні 2001 року записала demo-альбом "П'ятий кут", що складається з дев'яти композицій, а зараз готується до запису другого альбому, з якого на студії "Gold Line" записані перші дві пісні "Дім з льоду" і "Ост." (звукооператор А. Войтюк).

На кінець залишили лауреата першої премії "Тараса Бульби", а також премії загального відбіркового туру "Червоної Рути"- групу "Бард"(Мукачеве), коли й пішов повний розслабон, двіжняк, отривняк, рок-рев, шмяк-шмяк і т. д.
Серед того всього можна було почути Вовине (вокалістаа, гітариста):
"Ми просто - закарпатці, дикі українці... Тут такі самі дощі, як і у нас, того соплі потекли до пупа (вокаліст час від часу вишмаркувався. - Авт.) Ось вам, хавайте, гуцульська мелодія, чисто нам так захотілося її зробити, від балди... Ось пісні Гадюкіних, тобто слова, а музика наша - один варіант і другий..."
Олег Калич, який поруч посмалював цигарку, сказав (горланив на вухо, чесно кажучи, бо музика ревла по-роківськи), що то - не зовсім дупа, що, загалом, Україна - далеко ще не дупа в плані рок-н-рольного вокалу. Молодь, здається, і без нього це знала, а тому не втрачала нагоди "роканутися" на всю.

"Спіч" Вови після виступу:
"Ми просто - "Бард". Одне ціле, одна індивідуальність, одна команда. Дивно чути "Вакарчук і Океан Ельзи" чи "Володимир і Бард"... Ми - зграя однодумців: Нємєц, Броха, Каблук і я, Вовік. Ми говоримо: не три гітари і барабанщик, а три наркомани і один п'яниця. Покурюємо, знаєш, драп... от прочитай нашу назву навпаки... А якщо серйозно, то назва - від бардів, співців-воїнів, які закликали до бою. (Барди - народні співці древніх кельтських племен, були бродягами або жили при дворах. Чи були воїнами - не знаю, не знайшла. - Авт.) Враження від фестивалю "Тарас Бульба" - ти шо, супер. Контингент команд - сильнєйші. Хоча ми не знали, що то буде конкурс, ми їх не перетравлюємо! Бо то - комплекс, тебе втискають в якісь рамки і ти як піддослідна мавпочка. Нащо? Від душі виходь і лабай! А як у тебе виходить - не журі вирішувати, а людям. Така справа. Там, у Дубно, ми коли побачили, як суперово технічно оснащені команди, то, відверто кажучи, побоялися, диви, пацани, які команди, давай (пі-і-і) звідси. У першу чергу нам сподобалися львів'яни, зокрема група "Верховна Зрада", ще якісь. Львів'яни разом кучкувалися, молодці. Я не знаю, що таке конкуренція. То така українська тупа тенденція, так і треба нам, дибілам, от у них, от у них... - Є амбіція. Шоу - ніякого, один бізнес. Отут було шоу, мала кількість людей, але ж і бізнесу ніякого, ми приїхали за свої кошти, це все - від душі. Ми хочемо себе реалізувати, це не заради грошей, самому собі довести, своїм ворогам та знайомим. З приводу "Червоної рути", то можна сказати, що ми нечесно пройшли - не було боротьби як такої. Багато команд чисто з власних амбіцій не пішли. Ми не сподівалися і не готувалися, їхали просто обмінятися енергетикою. Кудись же треба себе реалізовувати, вивільнювати, не онанізм же це, правда? Накопичуєш енергію і хочеться її віддавати іншим людям. Якщо граєш - не для себе, а для всіх".

Після виступу молодих та перспективних я підійшла за коментарем до "бувалого" і вже зреалізованого, як на мою думку, Юрія Шаріфова, члена журі фестивалю "Тарас Бульба".

Коментар Юрія Шаріфова:
"Дуже радий, що таке відбулося, маю на увазі добрий фестиваль "Тарас Бульба" у Дубно, Рівненської області, що вперше відбувся у 1991 році, а 1994-ого та справа замерзла. Цього року - відродилася і я з того дуже радий. Хоча, якщо дивитися на рівень тих, хто приїхав (46 творчих колективів), то рівень - не дуже високий, а лауреати, можливо, і були ті єдині, помітні там, ще плюс 4-5 команд. Решта - не те, щоб дуже слабі, а не яскраві зовсім, нема за що зачепитися. Музика слабка, дуже одноманітна, одностильна, аранжування слабке. Я знаю, що раніше дуже багато було клавішних інструментів у рок-групах, а за весь цей концерт тільки три рази виносили на сцену клавішні. Звичайно, гітара - не погано, але це говорить, що професійні та грамотні музиканти якось відійшли від рок-музики. Нема взагалі духових інструментів. Все як у замкненому колі. Багато було колективів із Західної України і мало з Південної (не було ні Одеси, ні Миколаєва, ні Херсону) і навіть зі Східної України: Запоріжжя, Харків, Дніпропетровськ - по одному колективу і все. Може, не було належної реклами, навіть до початку самого фестивалю, не було відомо, чи він відбудеться, бо не було коштів (біда всіх фестивалів). А профінансувало фестиваль саме місто Дубно, мерія, усе трималося на ентузіазмі людей. Хотілося би, щоб і у Львові таке відбувалося. Не було, звичайно, дорогих призів, але справа не в призах і не в грошах, це ж не по гроші люди їздили, а за визнанням. То певний старт, шанс заявити про себе для невідомих молодих груп, про які ніхто нічого не знає. Також це певне тестування, пройти яке - багато значить для групи. Адже на такі фестивалі не приїдуть "Кому вниз" чи "Океан Ельзи", вони здобули собі ім'я. На фестивалі було три номінації: фольк-, поп- та рок-музика. Я впевнений, що то був компромісний варіант - як стимуляція до відродження фестивалю, бо поп-музика була там, в принципі, недоречною і виглядала, як біла ворона. Фольк-групи теж були не дуже "здалі", того і перших премій ніхто там не отримав. Є надія на наступний раз. Тож я там був у журі і мені спало на думку запросити лауреатів перших трьох премій до Львова, у "Ляльку", щоб знали, що твориться, не будемо ж тут слухати 30 колективів. До складу журі також входили Сергій Чантурія (Київ), Дмитро Добрий-Вечір (Київ), звукорежисери, мало знані в народі, але спеціалісти і професіонали із Києва, Львова, Тернополя, Володимира-Волинська. Були колективи, яким журі, в тому числі і я, ставили нулі. Наприклад, вийшов колектив, який 15 хвилин настроював гітари, так і не настроїв, почали грати і стало зрозуміло, що вони не чують, що вони грають. Організатори просили мене зайнятися на регіональному рівні відбором колективів, тож це був не останній фестиваль".

Марія ТИТАРЕНКО.