Отакої!
А що, слабо святкувати День народження майже рік!? Може, "Пікардійську терцію" за такий подвиг до "Книги рекордів Гіннеса" запишуть? Запросто! Це ж вам не так просто - це ж ювілей! Рівно-рівнісінько 10 років! Адже саме 24 вересня 1992 року "пікардійці" собі "стерціювалися" і стали власне львівським (!), безальтернативним (принаймні на теренах України), оригінальним, аншлаговим, інструментальним (за відсутності інструментів, хоча в мене завжди виникала підозра, що якісь мікроінструменти їм вмонтовано у горлянки...), словом, чимось таким абсолютно самодостатнім, пришпильним і авангардовим, гуморним, багатоголосним та вишукано елегантним і т. д. і т. п., що ні словом сказати, а лише вухом почути.

Отож, саме 24 вересня, саме 10 років "по", вокальна формація "Пікардійська терція" виступила із ювілейним концертом у "Ляльці" на невимовну радість і "невиліковне" щастя своїх затятих фанів. Але. Найцікавіше те, що, наскільки мені не зраджує моя дівоча пам'ять, "пікардійці" вже святкували у "Ляльці" іменини! Щоб не виглядати остаточною дурепою (бо як це може бути, хоча у нас усе може бути), я віднайшла в інтернетівському павутинні свої візії та опінії в контексті акції "Слухай українське!" - і ... Справді, формація виступала у "Ляльці" шостого травня, саме на обливаний понеділок. Той виступ був одним із серії сольних концертів, що їх акапельна шістка мала намір провести протягом року по цілій Україні. Нагадаю, якщо хтось не пам'ятає: перший із запланованих "сольників" - "Антологія" відбувся 16 березня у Львівській опері. А останні "сольники" будуть десь у жовтні у Києві та Львові, окрім того, з цієї нагоди вийде новий альбом "пікардійців", що буде мати назву "Ельдорадо".

* * *

Перед входом до "Ляльки" назбиралося вже трохи людей, декого упускали, дехто, мабуть, просто ховався від дощу, струшуючи на інших змоклі парасольки. Біля рекламного стенду сиділа якась пані (напевно що полячка, адже у Львові так гостро відчувається нельвівське). Пані привітно посміхалася знервованим отим безпросвітним мряко-дощем львів'янам, а я не втрималася і підійшла до неї. Так, вона - полячка, Йоанна Беднарська.
"Ви тут вперше, - питаю". Ні, вона тут не вперше, себто у цьому клубі - "колєйний" раз ("знаю, що у цім клубі завжди діється щось цікавого"), а на вечір сюди потрапила цілком випадково, що тут буде, уявлення не має, про групу нічого ніколи не чула. (Хоча "пікардійці" частенько виступають у Польщі). А-а-а, не чула, бо перед тим довгий час була в Берліні. Отож дуже мені пощастило. Матиму цілковито об'єктивну і свіжу думку про виступ (бо ми, львівські, ольвів'янені вже настільки, що, здається починаємо певною мірою однаково думати...) Тому я з нею домовилася, що після виступу вона скаже мені своє враження. Хоча, зізнаюся, я спостерігала за нею протягом концерту (іноземці - вдячна публіка, вони надто екстравертні до усього нового, з них легко читати їхні емоції) і наперед знала майже кожне її слово. Але не буду забігати (себто писати) наперед. За вхід Йоанна заплатила 40 грн., і я подумала, що така ціна добряче "просіє" усіх поціновувачів вокалу шістки на тих, кому тут "бути чи не бути". Місця всередині були зайняті усі, але надміру прихильників не спостерігалося.

Початок.
Без вступів. Преамбул.
(Пісня скаже все?) Отож концерт як концерт.
Андрій Капраль, Славко Нудик, Роман Турянин, Володимир Якимець, Андрій Шавала, Богдан Богач співали, пришпилювалися, пітніли, попивали воду, словом, усе як завжди:
майстерна акторська гра та "дружній шарж" на пісню Ірини Білик "Вона мені сьогодні подзвонила",
гуцульські мотиви,
рок-н-рол,
відомі ремікси-пародії, зокрема "Маgic",
відома пісенька про трамвай, поїзд ("Ти сядеш у поїзд, нехай собі їде..."),
пісня "Е-е-ельдора-а-адо" (це мені так співається це слово),
"Хочеш бути щасливим - їдь до Львова" (польською мовою, тоді Йоанна навіть підспівувала).
Потім у коридорі біля лаштунків з'явилася Люба Сорокіна (репортер ТСН), жваво підтанцьовувала. І такою вона була не одна. Один, либонь, "хороший" вже "ляльківчанин" видерся аж на стіл і з цигаркою в руці колихався на страх і ризик сусідам "нижнього поверху". Поблизу столика, за яким колихалася я, колихалася-хвилювалася "Львівська хвиля", яка особливо голосно реагувала на самоіронію "пікардійців".
Володимир Якимець раптово зникав зі сцени, група здивовано проводжала його поглядом, потім так само несподівано з'являвся із барабаном чи стільцем (також грав баян - "ВВ- ешну" пародію "Я піду до річеньки", тобто інструменти часом давали про себе знати).
Шквал оплесків викликала дещо автентична пісня у виконанні "пікардійців" із Ігорем Павлюком.

Наприкінці, звичайно, не обійшлося без "Многої літи", різноманітних привітань, сліз та цьомків, шампану і тортиська (здоровенного такого, що коли його несли вузьким проходом межи столиками, то один вуйко вліз туди плечем і з того був дуже незадоволений, а чого, питається, адже така шармова квітка із крему на піджаку...)
Музикантів привітав Доцик, вповів анекдота (про буденну рутину "шістки"), зауваживши, що Капраль подібний до контрабасу, їх також перейменували (наприклад Нудика у Нудоса) і прийняли у члени почесної Парагвайської амбасади. Тож "пікардійці" стали парагвайцями, відсвяткували своїх "перших" десять "умовних одиниць", повідомили, що усіх чекають на 11 років. (Слабо запросити на 100?)
Себто за шкільною системою оцінювання "10" - то ще не відмінно, тому є куди рости.
Останнє Доцикове "Ви приносите нам радість!!!" загуло вже в отих вітаннях, цьомках, обіймах... а я побігла до Йоанни. "Ну, що, - питаю". Вона: "Дуже мені сподобалося! Цікаве аранжування. У шість голосів так потрафити! Ще й зробити із того несамовиту (себто дуже класну. - Авт.) музику! Зичила би їм, щоби їх більше людей могло почути, і в Польщі, і далі".
Ось таке резюме.

Марія ТИТАРЕНКО