Коли я (нарешті!) завітала до майстерні відомого львівського художника Юрка Коха, я... не те щоб розгубилася... розчинилася... скрутилася в осінній листочок... я, здається, перетворилася на одну із сотень тут плаваючих (літаючих?) птахориб... Ми заздалегідь домовлялися про інтерв'ю, але ж не про такі метаморфози! Пропливаючи до іншої кімнати, де були полотна, я необережно зачепила дзвоники, що висіли у дверях, один із них навіть невдоволено ліниво теленькнув і я перетворилася на себе. Юрко вдав, що нічого не помітив, а може, справді, нічого не помітив, він зручно собі вмостився на стільці і чекав на запитання, які, як на зло, теж перетворилися... на сонячних зайчиків і плуталися межи присутніми тут жінками... А жінок навколо було достатньо. Насамперед - спляча оголена красуня у прозорих червоних панчохах. Вона лежала на Європі, яку змоделював, забудував, заселив сам Юрко, тобто це була його Європа, така, якою хотів би її бачити (і бачив) митець... Досить-таки затишне місце для відпочинку... Поруч із Юрком сиділа ще одна не дуже приваблива, але неймовірно стервозна з вигляду кобіта, яка весь час курила цигарки. (Це, власне, був той образ "львівської курви", якого так довго дошуковувався Юрко). Ще була птахожінка (жінкоптах?), якась змерзла жінка на високих підборах із розкуйовдженим волоссям, яка протягом цілої розмови чекала на художника і не вимовила ні слова, ще багато-багато інших відомих (та не дуже) львів'ян, друзів Коха, але вони на нас не звертали ніякої уваги, бо мали свої невідкладні справи. Юрко заклав ногу на ногу, розпустив волосся, я посунула зі стільця якусь чарівну істоту (здається, їх тут було безліч і всі вони чекали, щоб їх намалювали) і розпочала.

- Юрку, спробуйте абстрагуватися від себе і подивитися на Юрка Коха збоку. Хто він?
- Абстрагуватися неможливо, - сміється, - бо вийде все одно еґоцентрично. Але якщо дивитися так, якби я приїхав з іншого міста і побачив свої речі... Ви маєте на увазі мої твори чи мене самого?

- Вас самого як особистість.
- Ну, це вже зовсім неймовірно розповісти... Перший раз в житті таке запитання... Я думаю, що мені би не було скучно - раз. По-друге, я би довідався щось цікаве про таке метафізичне явище, яким є наш тепер провінційний, але все одно європейський Львів, зі своїми мазохами, фрейдами, франками, стефаниками тощо (в нас дуже багато чого є, було і буде). Подивився би візії, картини, віртуальні картинки минулого, теперішнього і майбутнього, які я намагаюся втілювати в одній площині, тобто на полотні. Це дуже просто.

- Я таки повертаюся до запитання. Як Ви гадаєте, це була б постать харизматична, епатажна, яка?
- Якби я був зовсім наївний, то це би була постать харизматична, якби я вже був трошки доросліший... ні, якби я був ще молодший, то тоді це б була постать епатажна, потім харизматична, а в результаті, якби то була зріла людина, яка споглядає на Юрка Коха, то тоді це би була постать в стані абсолютного спокою, медитації, беземоційна... відкрита до нової реальності. (До речі, Юрко із 17 років цікавиться Східною культурою, Ведами, медитацією. - Авт.)

- Ви погоджуєтеся, що навколо Вашої постаті є безліч різноманітних міфів?
- Я цього не знаю, до мене часом доходять якісь зовсім несподівані історії про себе, ще більше - історії про мене та дружину (Ольгу Погрібну-Кох. - Авт.) Це набуває часом досить неприємних відтінків, тому що я чую про нас щось таке, що взагалі на грані шаманства...

- Ви - міф, який вріс у Львів. Тобто Львів без Коха - не той Львів. Яке б Ви хотіли мати продовження цього міфу?
- Ви мені дуже лестите, я не знаю, що відповідати, тому що сказати "Львів без Коха..." - це найвище, що можна сказати. Це не є самоціль чи мета. Я тут народився, я тут виріс і думаю, якби я народився в якомусь іншому місті, то я би так само до нього звик. Тобто так сталося і це не якийсь раціональний хід - робити себе в цьому місті якимось міфом. Можливо, роблять критики, може, глядачі, а може, воно так і є. Я не маю до цього безпосередньої причетності.

- Це Вам подобається чи не подобається?
- Я не маю про це часу думати. Я лягаю і встаю з зовсім іншими завданнями, в мене є стільки проектів, що я не знаю, як їх реалізувати. (Зовсім непомітно з прочиненого вікна простяглася чиясь рука. Вона обережно поставила на столик горнятко із кавовим осадом на денці і зникла).

- Що є стрілецького у Вашій натурі?
- Так-так, мені про це казали... А-а, я в армії був старшим стрільцем... кулеметником. Але це жарт. То було дуже давно. Мені казали люди, що стрілецького в мені є те, що я беру якісь такі проекти на реалізацію, які виношую дуже багато років, а потім таки реалізую. І можливо, це так. Бо деякі твори я роблю по 8-9-10 років, можу і 20 років, але те, що вони стоять невикінчені, мене не нервує, я від того, навпаки, кайфую. Якби мені Бог дав іще життя, то я би і 40 років малював.
(Якась напівістота сумно зітхнула і опустила вусики. Здається, вона переживала, чи встигнуть її намалювати).

- Не буду оперувати голослівними лестощами, чи то пак фактами. Візьмімо, наприклад, думки Віктора Неборака про Вас (зі збірки "Повернення в Леополіс"): "Він - великий Мандрівничий. Він - великий Колекціонер. Він - утілення стильності. Він - європеєць... має непоганий хист до оформлення своїх думок... словами". Додам: а картин - думками. Себто Ви - художник "мислячий". Це, майже як в літературі, є поезія як мислення. Який смисловий підтекст Ваших робіт? Із Вашої графіки можна зчитувати вірші...
- Та? Дуже цікаво. Хіба що в графічних. Бо графіка є таким процесом... щось на зразок джазу в музиці. Якщо малярство можна віднести до класики або до академічної музики, навіть року, то графіка - це є джаз. Тому вузьке коло шанувальників, дуже мало людей, які можуть "відчитувати" графіку, розуміти і кайфувати, як це зроблено. І відповідно, поезія надається до ілюстрування. Те, що можна зробити у графіці, не зробиш у малярстві і навпаки. Тому я займаюся малярством, графікою, а також афішами, поліграфічним дизайном. Це речі, які мають свої полички, шухлядки, вони собі функціонують і не заважають одні одним.

- Між іншим, тут, у Вас ціла стіна (своєрідна візитка майстерні) заставлена керамікою, антикваріатом, це Ваше хобі?
- Кераміка... Колись була така любов. Бо вона - жива. Це біостіна... Я її чую енергетично, вона надає мені сил, я люблю ці речі мацати. Також ще є ступки, бо це символ львівсько-середньовічно-європейської вічності. Та ступка переживе усі мої картини, тому що картина за 700 років при доброму зберіганні зітліють, а ступки залишаться, і пляшки також (Ексклюзивний пляшк'арт Ольги. - Авт.), мідні сифони 20-30-их років... Так, це як своєрідне хобі. Спочатку дуже тим займався, але потім подумав: по-перше, усього не збереш. По-друге, хтось збере краще. По-третє, усе це може раптово зникнути. Тож, думаю, краще це намалювати. (Ледве відлипаю від біостіни, вслухуюсь до кераміки, скла під засохлим товстим шаром олії, до полотен, як до мушлі... ретромелодії...)

- Ви пишете картини під музику?
- Ви не ображайтеся, але це власне дуже таке романтично-наївне запитання, тому що музика звучить само собою. Мені не треба підсилення збоку, воно мені може хіба що заважати. Я колись любив у юності "врубати рокешнік" на 120 децибел, і це мене просто підсилювало. Але працювати насправді в такому стані - неможливо. Тобто музику я слухаю просто, а для того, щоб мені краще малювалося. Мені заважає почуття, присутність людей, натури, шуму. Потрібна повна ізоляція.

- Абсолютно не ображаюся, просто дуже багато людей творять під музичний супровід, наприклад Юрій Андрухович...
- Так, але це ж інакший спосіб творення. В малярстві теж таке буває, але то не є закон, норма, критичний варіант. (Жінка, що спала на Європі, ворухнулася і сполохала рибок, її пасмо волосся кольору спокійного сонця сковзнуло з плеча у Ніагару... Певно, їй наснилося щось приємне, бо вона уся світилася).

- Саме для Вас творчість: завдяки чому, наперекір чому та заради чого?
- Це знову ж не є форма керівна для мене. Всупереч - подіям за вікном. Це однозначно. Щоб не казати, що художник - це той боягуз, який ховається від світу, боїться подій, жертовності задля якихось ідей, хоча воно майже так і є. Просто художник має свою міні-програмку, яку він дуже любить і яку він виношує. Позаяк інший цього зробити не може. А якби це міг зробити хтось інший, ну, наприклад, взяти і кинути камінь (це може зробити майже кожний), то те, що може зробити художник, може зробити тільки він. У тому полягає його егоїзм та схови від суспільства.

- Завдяки чому? Адже є безліч банальних та загальноприйнятих варіантів: музи, натхнення...
- Я дійшов до того, що творення є процесом Божественним і має у своїй основі плюс. Маю на увазі, що це - позитивний процес, який іде від Бога. Ви не можете до кінця його контролювати. Більшість процесу є неконтрольованим і те, що ми домислюємо, домальовуємо чи змінюємо у своїх картинах, то ми є лише напівтворці, чвертьтворці. Основний матеріал, за перепрошенням, валить, як в трубу. Ви тільки мусите його підхопити і перемити, але ви мусите робити це досконало, бо якщо ви це зробите погано, то це будуть десятки, сотні художників, які щиро щось хочуть, а дивимося - це "лажа". Розумієте. Тому має бути відповідність між прагненням і тим, чи можеш ти це зреалізувати.
(Птахожінка випростувалася з-під рамок і (зумисне?) ляснула крилом Юрка. Жінка із обличчям курви випустила кільце диму, крізь яке пропливла золота рибка).

- Хто перший оцінює ваші роботи. Самі себе чи коло друзів?
- Певно, що коло найближчих друзів. Але так як за найбільшого друга я маю свою дружину, то вона є першим оцінювачем. І це дуже добре, бо вона не дасть мені сфальшивити. Вона мене критикує безапеляційно. Тобто вона не дасть мені винести на виставку роботу, якщо там буде колористична "лажа" чи якась інша. Мені тут же бракують роботу, я буду розбитий, ображений, принижений, але це добре, бо наступного дня я вийду на чисту воду.

- Тобто якщо Ольга скаже "ні", Ви не дасте цю роботу?
- Так, але тут не йдеться про сюжет. Що я роблю, малюю - це справа інтимна. Інша справа, як я виконую. Якщо вона бачить погане ремесло в моїй роботі, в якомусь кавалку, то вона просто вказує і, відповідно, я їй теж вказую, і то є нормально. Друзі не підкажуть, друзі хвалять, глядачі, взагалі, пишуть дифірамби, - це не є об'єктивно. Треба, щоб була якась жорстка людина біля вас, яка би не боялася зробити вам прикро задля добра... Таку собі маленьку прикрість.

- А чи була якась жорстока критика , яка б Вам запам'яталася?
- В мене кілька таких випадків було. Одного разу ми з хлопцями поїхали до Луцька на фестиваль "Оберіг" (там були перші виставки, роківські концерти). Десь там у холі висіли наші твори. На моїх роботах, знову ж таки, через незрозумілі обставини є багато чого різного, в тому числі голих жінок, чоловіків - це нормально. Але зустрів я там жінку, яка дивилася на мене несамовито. Вона запитала, де є автор цих робіт. Я сказав, що я. І тут вона понесла такими страшними прокляттями, прокльонами, що я псую не те щоб атмосферу, що я псую дітей, людські душі, як я можу взагалі так малювати... Я в житті такого не чув. Я думав, вона жартує, але то була щира правда. Вона виявилася вчителькою якоїсь школи, а потім знайомі сказали, що вона трошки несповна розуму, але я дістав шок. Це були звичайні роботи, де були намальовані звичайні волинські русалки з мого рідного волинського села, звідки моя мама, от. Там були колгоспники та русалки серед трави. Вони нічим не займалися!!! Де?! Для неї це було приниженням її національної, регіональної гідності. До речі, подібна історія в мене була на міжнародній виставці "Імпреза" в Івано-Франківську. Мені забракували роботу, яка називалася "Дайошь прікуріть?!"
(З-за вікна знову простяглася та ж рука, узяла пензля, сірою фарбою замалювала чиєсь обличчя, потім підправила Покальчукові борідку, потому узялася скрупульозно вимальовувати цеглинки. Згодом, задоволена своєю роботою, покинула пензля, клацнула пальцями і зникла. Русалки байдуже перебирали лусочки на хвості, одна дзеркальна черепаха запливла Юркові до рукава, і я чекала, коли ж вона звідтіль випливе).

- Чого більше по виконаній роботі: сатисфакції чи незадоволення? Часто перемальовуєте заново?
- Буває, але то річ суто технічна, технологічна. Я знаю, бачу річ, яку я роблю, на 90%. Я не сідаю, як деякі художники, міркуючи, що б то намалювати... Такого в природі бути не може, щоб художник казав, що він не має що намалювати, або підходив до чистого полотна і не знав, що буде. Це абсурд. В мене стільки візій, різних ідей, які просяться на світ, що якби було кілька мене, я би відкрив школу і випускав ці речі на світ. Я не встигаю їх малювати. Я для себе придумав таку складну техніку, яка б задовольняла мене також як і глядача. Я можу малювати швидко, розмашисто, і навіть лопатою, але я від того не кайфую, я того не хочу, тому я малюю довго і нудно , як 30 років тому, але отримую від того більше задоволення. Якщо ж я скажу, що задоволений собою, то ви скажете, що такий митець є кінчений і т. д. Так що я не задоволений тим, що я не можу реалізувати, але мої речі мені подобаються, хоча, звичайно, я бачу недоліки.

- Чи є якийсь певний образ, сюжет, який мандрує з Вами і Ви не знайдете форму для його вияву?
- Ні. Це дуже складне питання і я не маю на нього відповіді. Я маю десятки, сотні різних форм, які хочу втілити. Образи людей, до речі, "образи" - банальний такий термін, в сучасному мистецтві він не вживається. Я антикварний художник, бо зараз вже просто люди перестали малювати, а я ще собі бавлюся в малювання картин. Кількість моїх предметів, візій, пейзажів, будинків, людей тощо - є безмежна для реалізацій. Вони всі стоять і просяться.
(Вусата істота сіла Юркові на плече, лизнула за вушком і розтала).

- Ви щойно сказали, що Ви бавитеся в малювання. Така собі претензійна забава...
- Це забава для дорослих, я вважаю. Залишатися дитиною і бавитися в доросле як дорослий...

- Ви залишилися дитиною?
- Звичайно. Якби я внутрішньо постарів, то сказали б, що це все шизофренія.
(З рукава все ще не випливала черепаха).

- За Біблією першим було слово і слово було Бог. Яким би для Вас було друге слово?
- Друге слово би було "візія". Бачення, зображення. Сама недосконалість. Бо саме недосконалість, бо я ще не знайшов адекватних речей, які би відповідали описові. Коли Неборак, або Андрухович, або будь-хто із нормальних творчих хлопців беруться описувати мої речі, вони "в'їжджають" туди. Нехай не на 100%, але на добрих 50% спокійно "в'їжджають" у той світ, вони можуть увійти туди, відштовхнутись від нього, вилетіти з якимось подвійним "своїм". Мене влаштовують такі версії. Тим паче, стовідсотково однозначно описати свої речі я сам не можу, навіть якби мене посадили під автоматом і сказали писати протокол за однією з моїх картин... я б не зміг.

- Мова слів бідніша за мову відтінків?
- Звичайно. У мові - певна кількість слів. У малярстві передається те, що між словами, між рядками, поза контекстом. (Зненацька з рукава Юрка почали сипатися квіти, ні, то був бісер... або перли (порване намисто?) Тож усе це лунко вихлюпнулося на паркет, спляча жінка голосно зітхнула уві сні. Зворохоблені рибки поховалися у ступках).

- У Східних культурах, зокрема в Китаї, дітей змалку вчать відрізняти міні-відтінки. У нас цього немає, більше того, у школах взагалі не викладають такі предмети, як графіка, композиція...
- Так-так, це стосується, до речі, не тільки малювання і відтінків у традиції Японії, Китаю і т. д. Скажімо, французька мова має такі відтінки стосовно моди, які не має будь-яка інша мова стосовно чогось іншого. Але є скрізь свої плюси і свої мінуси. Із кольорами так само. Якби звичайних дітей вчили з дитинства не те щоб зображувати якісь предмети, бо то є само собою, бо кожний в дитинстві мусить спробувати щось намалювати, але якби вчили, що є різниця між зеленим у декілька відтінків, а між червоним - десь 150 відтінків (є ще люди, які бачать це, я сам до них не належу, хоч і малюю, а є люди, які не малюють, але бачать значно складніші відтінки), то, я думаю, що ця людина автоматично буде менше здатна на якесь зло, злочин. Буде культурнішою, менш вульгарною. Почати хоча б із цього. Якщо вона буде відрізняти звуки музичні, то голова вже не буде забита якимись дурницями... Але це, по-моєму, абсурдно за сучасного стану речей...

- Що Ви думаєте про моду на мистецтво? Наразі відбувається певна матеріалізація робіт у простір, з'являється певна тривимірність, перформенси поступово витісняють малярство...
- Так. Це абсолютно нормально для того світу, яким є зараз цивілізація чи псевдо-цивілізація, в якій ми живемо. Перформенси, інсталяції, - це все нормально, мистецтво пішло далі, але річ у тім, що це треба індивідуально для людини підшуковувати. Для інтелектуального рівня людини необхідний і такий вид мистецтва. Але. При ньому втратилося дуже багато позитивних факторів, найпростіших, найелементарніших, які є первинними, які обов'язково повторяться і повернуться до людей. Це здатність звичайно, професійно і добре ремісничо малювати. Найпростіша річ, - сміється, - яка стала атавізмом у мистецтві. Це абсурд. Але воно мені підходить. Я не можу позбавити себе звичайного, притім класного і приємного, процесу малювання і перейти на вищий щабель нібито мистецького розвитку тільки заради того, щоб так спростувати світ своєю концепцією. Це абсурд і нецікаво.
(Жінка, яка палила, нарешті струсила попіл, безпардонно так, до мідного старого сифону. Вона вимагала уваги до себе).

- Ви не пробували себе в літературі?
- Я пишу якісь там сни, враження, щоденникова есеїстична творчість, але це зовсім інтроверсійні речі.

- Ваші роботи говорять більше?
- Полотна говорять одне, графіка - інше, плакати й афіші - ще інше, тексти говорять ще якесь інше, п'яте, дев'яте... Воно перегукується, але не повторюється.

- Ви контактуєте з літераторами?
- Звісно, навіть більше з літераторами, аніж із художниками. Тому що кожному художникові інший художник, навіть якщо би він був тричі геніальний, є нецікавим. А знаєте, це дуже просто, бо якщо ви малюєте самі, ви малюєте те, що вам найбільше подобається, так? Якби вам подобався хтось інший, ви би малювали так, як він, або не малювали взагалі.

- Чи є у Ваших роботах певна етична межа, межа одкровення?
- Якось в мене дуже цікаво виходить. Я завжди борюся з тим, що суспільство з дитинства прив'язане до мене, нас, тому що людина виховується в своєму середовищі. Для одного лаятися - нормально, для іншого - за межею. Тепер суспільство, - посміхається, - настільки ліберально-демократичне, що можна, що завгодно. Можна поводитися, як аристократ, а можна "фак"-ати направо і наліво, і тобі за то нічого не буде. У мене щось подібне відбувається завжди в малярстві. Я борюся з тим самим собою, який ще є з ХVІІІ-ХІХ ст., такий, як мої бабця, дідусь, прадідусь і навіть мої батьки (хоч і невелика різниця в часі, але покоління якісно зовсім інакше). Я з тим архаїчним собою борюся, зі скопом початку століття і середини ХІХ ст. -
(Тут у Юрка виросла довжелезна сива борода, брови скошлатились, він весь зморщився, стулився, скрутився у райдужну якусь мушлю і весь перетворився на... равлика і заповз на шию сплячої красуні. Вона невдоволено, крізь сон, скинула мушлю на стілець і Юрко став самим собою).
- Я борюся і намагаюся собі пояснити, що коли я запускаю по місту в своїх картинах голих людей на вулиці, це зовсім не значить, що вони мають займатися моральним розкладом. Це прекрасно, але якби я їх запускав у вигляді перформенсу - справжніх осіб на вулицю - це би вже був шок або ляпас суспільству.

- Ви прагнете якихось перетворень, малюючи метаморфози, наприклад, жінка, з якої виростає птаха? Що Ви хочете цим передати?
(Птахожінка обурено глянула на мене крізь крило, але я ніяк не могла побачити її обличчя).
- Це загадка для мене. Я не можу щось хотіти передати. Я це просто малюю. Відтак, я можу здогадуватися, яким чином цей чи інший образ прийшов, але це вже "кухня". Людина має багато шансів увійти в мої твори різними шляхами: концепційним, історичним, медитативним, філософським, будь-яким, метафоричним, літературним. І кожен шлях не заведе на манівці, а приведе до істини. Сюди можна входити і дитині, і дорослому. До речі, дуже цікаво розповідають про роботи діти. Вони не лицемірять. Якщо глядач може принести вам квіти, а комусь сказати, що це нікчемність, а таке буває, то дитина вам завжди скаже правду: це - неправильно, той дядя - поганий, а та тьотя - хороша...

- Що б Ви ніколи не намалювали? Є якесь табу?
- Так, я не малюю релігійних сюжетів, бо для цього треба мати відповідний стан моральної чистоти, налаштування має бути зовсім інше. А я є мирська людина, яка співпрацює зі світом і бере від світу те, що цікаво. Я малюю те, що приходить до мене, я це виношую, перевіряю на істинність своїм внутрішнім способом і видаю. Я не можу себе програмувати концептуально

s- Ви можете прирівняти художника до повії, адже це виставляння себе на показ, на продаж?
- У?! Художник, швидше, ексгібіціоніст. Повія - це коли тобі червонець на лоба і "мурку" заграй. Оце тоді повія. А показувати своє нутро - це і є завдання мистецтва. Особливо у ХХ і ХХІ століттях, коли можна показувати все, що завгодно. Та ж боротьба між етикою, естетикою і мораллю, про яку вже йшлося.

- Чи можете Ви назвати якісь свої речі аморальними?
- Ні. Ніколи. Мені навіть часом соромно, бо коли для Богословської академії мені замовляють декілька портретів, і я їх роблю з повною відданістю, це були портрети Йосипа Сліпого і т. д., я тоді прочитав біографії, перейнявся тим, жив тим кілька місяців, і коли я, наприклад, показую жіночі акти, досить відверто, то, певно, я ті речі повісити разом не можу. Але ні те, ні інше не є аморальним. Лише за певного поєднання можуть вийти якісь гострі ситуації...

- Юрку, яка реакція Ваших друзів, коли вони бачать себе у Ваших картинах? Дякують чи ображаються?
- Друзі реагують по-різному. Уявіть собі, скільки людина дивиться на себе в дзеркало, не бажаючи того, щодня: зранку, ввечері, у ванні, у туалеті, усюди, де тільки є дзеркало. Потім виходить на вулицю у місто, де знову бачить себе у вітринах. Зрештою, кожна людина все одно себе краще знає, ніж я її побачу. І певно, що людям хотілося би бачити себе кращими. Часом у мене бувають казуси, що портрет роблений уже давно, а людина просить змінити щось, наприклад, дірочку у носі. У Ван Гога було гірше, там взагалі люди ображались...

- Ви малюєте автопортрети?
- Дуже мало. Приблизно три-чотири за все життя. Малювати себе часто - це вже занадто "нарцистично". Краще я когось іншого намалюю...

- Ви маєте учнів?
- Я не готую учнів, бо я - ніякий не педагог. Я боюся цього. Якби хтось прийшов до мене, молодий юнак, як я свого часу прийшов до своїх вчителів, і чогось попросив, хоча би показати, намалювати, навчитися чи якісь секретики розказати, я би поділився, але ніхто не підходить.

- Ви не боїтеся, що після матеріалів про Вас, наприклад, після цього інтерв'ю, до Вашої майстерні почнуть вишиковуватися черги?
- Думаю, не почнуть, бо зараз люди малюють і мислять зовсім по-іншому. Я сумніваюся, що знайдеться якийсь "архаїчний" молодий художник, який захоче так малювати, бо на це потрібно віддати свій час. Зараз усі дуже поспішають, намагаються за день робити річ. (Я знаю людей, які за день по дві-три картини роблять). Пікассо, зрештою, і по десять робив, щоправда, потім казав, що то була "лажа" і що краще б він зробив кілька нормальних.

(Спляча жінка почала повільно прочиняти повіки. У вікні знову з'явилася рука і тактовно вказала мені на двері, хоча, можливо, вона просто "здмухнула" велетенського метелика із волошковими очима на крильцях. Повітря загусло і отерпло. Ще були якісь питання, були якісь слова, але всі вони перетворювалися на рибок, рибо-лево-птахів... Думала, звідки ж їх так багато. Виявляється, зараз Юрко працює над циклом риб, який ще ніколи нікому не показував. Сонна жінка, як дика кицька почала потягуватися, вигинаючи спину, двері відчинилися, рибки водоспадом ринули на сходи у темряву під'їзду, прощання стало в'язким, фарби загусли, зупинені миті снували у вічності, сходами вниз я вкохувалася, розкохувалася, закохувалася, з волосся летіло лускате пір'я. А надворі я нарешті побачила особу того, чия рука "хазяйнувала" у Юрковій майстерні - то був ЛЬВІВ).
Марія ТИТАРЕНКО