Коли ми всі повсідалися на свої місця у найпросторішому вагоні галереї "Дзиґи" останнього вечора передостаннього місяця осені, коли підійшов провідник Юрій Андрухович і побажав вдалої подорожі, коли за вікнами галереї (щоправда, їх там не було, того ми припустимо, що роль вікон відігравали картини Чайки) замерехтіли стовпи із натягнутими дротами, запахло залізницею, людським потом, шкарпетками, парфумами та вмістом валізок, рюкзаків, торбинок, пакунків, пуделків і т. д., почало трясти і хилитати зі сторони в сторону, скрипіти та "чучух-чучух"-кати, тож коли уся ця омана виникла і так само несподівано зникла по закінченню презентації нового центральноєвропейського літературного часопису "Потяг 76 (Чернівці-Перемишль)"

31 жовтня, як завжди - у ЧЕТВЕР, то виникло цілком несподіване враження, що тебе переїхав потяг, під який ти сама і кинулася, як Анна Кареніна, але у тому всьому несподіваним було те, що ти, на відміну від сумнозвісної героїні, залишилася живою, навіть живішаю, аніж була до цього, спантеличено встала із колій, струсила дорожній пил, сміття, багнюку, поправила зачіску і... побігла навздогін за потягом, але вже не для того, аби скоїти акт суїциду ще раз, а щоб потрапити до сакрально-потаємної середини, побачити оті стовпи із дротами за вікнами-картинами, насолодитися ритмізованим "чучухканням", почути голос перверзійного провідника та інших "втаємничених" і причетних до цього дивовижного дійства-подорожі-презентації, а саме:
Василя Кожелянка (не з'явився),
Сашка Бойченка,
Тараса Прохаська (не з'явився),
Володимира Єшкілєва (не з'явився),
Юрія Андруховича
та Юрка-Юзя Винничука-Обсерватора та інших. (Ось таке довге речення, ху-у-ух.)

Потяг рушив трохи із запізненням. (Про яку пунктуальність можна говорити, коли йдеться про письменників, творчих особистостей, у світах яких час не має ані форми, ані наповнення, ані вакууму, ані будь-чого іншого, минулого, теперішнього чи майбутнього, перетворюється на замерзлу воду у клепсидрі, стрілки годинника йдуть або спиняються у протилежному напрямку, годинники тануть, плавляться, стікають, як на картині Сальвадора Далі, тобто кожен живе у своєму часопросторі та часовимірі, а запитати у них, котра година, - все одно, що запитати у давнього грека про курс "євро"). Тож нарешті рушили з місця, перон "Дзиґи" поступово зникав у безвість, можна було просто замружити очі і слухати, слухати... сміятися, плакати, обурюватися, спотворюватися і слухати...

Юрій Андрухович:
"Особиста подяка насамперед Лесі Антонович, яка надала нам цей приємний видовжений простір, що нагадує залізничний вагон. Ми - ніби в тамбурі... Балачки людей з тамбуру, можливо, не зовсім сенсовні, але є дещо цікаве. Ідея народження такого часопису виникла у Чернівцях, вона видалася цікавою також мешканцям Львова.
Те, що потяг має статус міжнародного швидкого потягу - не зовсім відповідає дійсності. Міжнародний - так, бо кінцева станція - Перемишль, а от швидкий - у жодний спосіб. Наразі потяг курсує щоденно, хоча Олександр Бойченко повідомляє, що з 15-ого листопада курсуватиме через день...
Це уламок прекрасної минулої епохи, фрагмент колишнього поїзда, який у нашій країні називався Варшавським і сполучав дещо інші географічні пункти. Колись - "Варшава-Констанца" (румунський курорт), були часи - до болгарського курорту, а ще були часи, коли існували окремі вагони "Варшава-Софія", "Гданськ-Барна". Втілення ефемерної балтійсько-чорноморської ідеї, яка не змогла оминути української смуги... Але коли польський пасажир сідав до потягу, то міг вийти лише на території Румунії - не України. Вершиною моїх мрій, львівського студента, був квиток на цей потяг. Зараз його можна назвати потягом великої, не зовсім щасливої у цьому житті родиною. Наш часопис - спроба утворити родину людей, які пишуть і думають, що вони - письменники.
Це - локомотивний проект Чернівців, який, сподіваюся, продовжить життя у майбутньому. На сторінках - сучасні автори та колеги із сусідніх країн Європи. Єдина перешкода - запровадження візового режиму, меншою мірою для часопису, який буде певною альтернативою цьому візовому режиму. Часопис виданий і заснований у Чернівцях - місті з колосальним потенціалом та великим надбанням минулих епох, що вражає дикою невідповідністю міського ландшафту і популяції. Місто, яке свого часу квітувало і буяло вишуканими мистецькими і літературними знахідками, перетворилося на місто-базар. Видання цього часопису - одна з можливостей для Чернівців стати містом-міфом, містом-легендою..."

Потім Юрій Андрухович поступився Олександрові Бойченку, місія якого була, направду, надзвичайно відповідальною - "віддуватися" за всіх тих, хто з невідомих та відомих причин не з'явилися на львівському пероні, а відповідно, не потрапили на потяг.
Олександр зачитав дві доповіді, які викликали сміх та оплески в пересічних пасажирів, він також повідомив, що Тарас Прохасько не приїхав
(Андрухович же сказав, що Тарас зник із нашого поїзда, мовляв, обставини - вищі навіть за залізничний розклад), що Тарас Григорчук - поет-воїн, член угрупування "Степана Бандери" із дуже чітким кодексом честі, а єдиний його недолік - він того кодексу не дотримується.
Що Василь Кожелянко, який запропонував новели в іншому стилі (наприклад, неореалістична новела про те, як пияк через те, що хотів повіситись, мало не забився), лагодив дах над тим, де зберігають дрова (дах зірвали бурі), через те не приїхав, себто, як зауважив Олександр, "Василя заїли рустикальні практики".
Із другої доповіді Бойченка ("Загублений міф Буковини") стало відомо, що Чернівці - місто фейлетонної доби, де тротуари підмітали букетами троянд, і що "влада хоча і була тупою, зате підлою".

Наступною після Чернівців була зупинка в Івано-Франківську (теж напівпорожня), де Юрій Андрухович до списку "втрат" заніс Володимира Єшкілєва, який не дістався до Львова, а також закинув Юрію Винничуку: "Ми трохи почуваємося самозванцями за їх відсутності". Ведучий представив наступного пасажира, яким був Тимофій Гаврилів.

Тимофій ще не жив за станції "Станіслав", а подорожуючи до Відня, вийшов у Львові, помилково сприйнявши його за Відень. Тимофій, описавши Відень епохи апокаліпсиса, у свою чергу зауважив, що Андрухович їхав усього на 18 хвилин довше за нього (пригадую хаотичний потік фраз на зразок: "часове прискорення антижиття, антидуга до підкови залізної завіси" тощо).
Поетові, який у цьому часописі спробував себе не у віршах, а в прозі, сподобалася ідея назви, йому було цікаво, як він у тому потязі опиниться - заскочив останньої хвилини у тамбур. Він також тривожно відзвітував неповторним монотоном, що відбувається або відбудеться повільне зникнення маршруту потяга з мапи, бо селяни розберуть колії і т. д. на краще застосування. Втішна перспектива, що там казати...

Андруховичу, певно, така перспектива припала не до душі, тому він, характеризуючи Тимофія як письменника перспективного, цікавого, оригінального (Винничук підказав - постмодерного), авангардового, цей ряд продовжувати не став, аби не образити митця. Юрій також час від часу рекламував часопис, закликав його придбати, хоча б з тої причини, щоб скинутися Сашкові Бойченку на лікування (той 30 примірників віз на своєму горбі) і на зворотну дорогу до Чернівців.
Нарешті Андрухович сам зачитав "себе", що, мушу визнати, в нього виходить якось навіть епатажно, уявіть собі: тексти Андруховича, голос Андруховича і, нарешті, сам Андрухович власною персоною, - юні фанатки днювали й ночували би у цім потязі... Найбільше пожвавлення викликав його вірш, де кожен рядок - газетний заголовок. І якби тут був присутній ВлодКауфман, він би намотав на свого риб'ячого вуса таке: "Астролог не радить змінювати рибам сексуальних партнерів".

Потому на зупинці Львів з'явився Віктор Неборак, по-джентльменськи вибачився перед публікою, що сидить до неї потилицею. Окрім того зробив зауваження, що коли Андрухович щось робить, то Львів структурується навколо його персони:
1995 року подібний вечір відбувався не в "Золотій залі" Музею етнографії, а десь, де стояли манекени, цього разу - галерея "ну, ідеально оформлена" (картинами Сергія Чайки, виставка "Фляки"). Віктор Неборак звернув увагу на "Предка" Чайки, "людину, яка виходить, мацає ширінку, чи все в порядку. Ось тут лежать Танатос і Ерос, лежать, охороняють і водночас спокушують нас..." Щоправда, у Віктора виникли підозри з приводу статі однієї особи з двох зображених (другою стовідсотково була жінка, якщо тільки у неї не силіконові груди).
Полишивши обсервації картин, поет зачитав вірша Богдана-Ігоря Антонича "Мертві авта", наголосивши, що 31 жовтня - останній день місяця, в якому народився Антонич (відповідно це був місяць Антонича), і що хоча Богдан-Ігор народився у Львові, його вірші тут часто не доводиться читати...

Андрухович подякував Неборакові за сеанс спіритизму і зачитав "Коротку студію курсу української літератури", піднімаючи на поверхню усі збоченства та вади українського літературного генія (це з парафії Єшкілєва?!) із фразою наприкінці: "Самовбивць замало як на велику літературу".

Черговий по станції Львів, Юрій Винничук, не зрадив традиції і теж не читав щось із сімдесят шостого "Потяга", а на вимогу публіки продекламував з акторською майстер(воз?)ністю незабутні "Груші в тісті", які викликали навіть не сміх - регіт і сльози у розчулених панянок та панів. Однак Стефко Оробець, головна дійова особа "Груш", так і не показався глядачам, які разом із Винничуком уявляли його розкішною панною, яка зазвичай спить без майток.

Наприкінці Андрухович увів усіх у курс справи, тобто що до Перемишля ми так і не доїхали, подякував ще раз Лесі Антонович, а також закликав привітати її з Днем народження оплесками. Він також не втратив нагоду зачитати ще одного свого вірша, який дивно подіяв на аудиторію, бо коли всі розходилися, то кожен третій повторював як заклинання слова вірша: "100 баксів на місяць, і всі тебе трахають, трахають, трахають", причому останнє, ну, дуже багатозначне дієслово Юрій примовляв у темпоритмі "чучухкання" потяга, так воно і запам'яталося жадібній до подібного звукопричастя публіці як "лебедина" фраза вечора і головний зміст усіх подорожей і потягів...

Кидалася під потяг, але залишилася живою, навіть живішою, аніж була до цього, спантеличено вставала із колій, струшувала дорожню пилюку, сміття, огризки квашених яблук та шкірки помідорів, поправляла прим'ятого комірця, витягала сплющену потягом війку з ока і... бігала навздогін за потягом-76 Марія ТИТАРЕНКО