Я би хотіла бути жебраком, аби подивитися на усе це його очима...

На жаль, Владко Кауфман не запросив на відкриття своєї "Технології чуйності" жодного з них. (Зрештою, я можу помилятися - і ними були саме ми...) Кожен із нас, хто наважився прийти до галереї Дзиґи на Владкове видиво, мусив узяти із капелюха автора монету за вхід. Отака фішка! Усе навпаки. Занурюючи руку у таємниче наповнення капелюха, як у скриню Пандори, я думала, що витягну звідти якусь химеру або що хтось дзьобне мене у пальці. На жаль, цього теж не сталося - я витягла монету у п'ять копійок. Хтось оминав таке незвичне "жеребкування", хтось планував витягти цілу пригорщу монет (навіть стягти самого капелюха), хтось потайки докидав до нього, нарешті зала хаотично наповнилася вигуками, кольорами, парфумами, поглядами і т. д. і т. п. Технологія чуйності переплелася із чуйністю технології, автор десь вм'явся у стіни чи то у натовп, серед якого з'являлися і зникали Юрій Покальчук, Назар Гончар, Юрко Іздрик, Джон Сук, Тарас Чубай, Віктор Морозов із дружиною Мотрею та багато іншого львівського (та не дуже) бомонду. Тільки коли натовп порідішав, нарешті можна було помітити і роздивитися власне творіння Кауфмана (не наважуся назвати це картинами, але й некартинами теж...)

Це... зібрання жебрацтва різного ґатунку (разом із нами). Малюнки на розграфлених шпалерах, на стіні, на полотні із сотень щільно приклеєних один до одного проїзних квитків, карток, марок. Жебраки під розбитим склом... Жебраки, що сповзають із подертих квітчастих шпалер, вивільнюються з-поза рамок, демонстративно виплескуються додолу і пом'ятою головою скручуються у рулон засмальцьованого паперу... (Хтось таки не витримав і одгорнув бідоласі "фейса" на показ усім - вічне людське прагнення повноти, гармонії та досконалості... отак одгорнув, зігнорувавши задум митця, зазирнувши у вічі скоцюрбленій постаті - а там... там романтика смітників і кам'яні обличчя, які не промовляли(?) ані слова.
Проте... був якийсь розпачливий потрійний крик, чи то наголос саме на прочинених до болю вустах: бабця, поруч фрагмент її обличчя, поруч лише ніс, губи і крик... Тоді шпалери дерлися, стіни тріскали, билися келихи із червоними та білими винами, але той крик залишався надто німим і непристойним як на аудиторію, що прицмокувала шматочками динь, якими пригощали гостей).
Жебраки із гітарами, акордеонами, скрипками, капелюхами, моліннями, голосіннями, болями, ролями, різними Кауфманами, розіп'ятими на цих іконах напівживих, напівсвятих, напівлюдей. Зі стін усюди простягалися гіпсові руки... кошики білих та розмальованих рук... Рук із вм'ятими копійками та цифрами, із накресленими лініями життя (нежиття? напівжиття? напівіснування?). Без пальців, без надії, без руху. Щоправда, одна з них раптом схопила мене за ногу і я ледве не гримнулася на сірого жебрака без лівої ноги, який дивно витримував рівновагу, наче вона в нього була. Ці жебраки були абсолютно голі та відверті у своєму вбранні, налаштовані на зворотній зв'язок, а відтак хотілося розібратися і покласти до гіпсових рук свою зворохобленість. Та розібраним залишився тільки Кауфман - "людина, яка продає себе", митець-жебрак, який вивертає свого капелюха (душу?) і роздає гроші... На екрані монітору його оголена постать викликала у багатьох скептичну посмішку, часом огиду (комусь "тхнуло" ексгібіціонізмом) поруч із амбівалентним захопленням (а також захопленням зненацька). А ще були два капелюхи: один на одному, такий собі цілунок капелюхів, але то треба бачити, бо кожну картину неминуче спрофановує опис. (Мова слів бідніша за мову відтінків, цілунків чи мову мовчання).

Словом, я ледве не розібралася, не потягла якусь шпалеру собі додому і довго дивилася на двері, уявляючи, що то теж задум харизматичного Владка... (Шкода, то були просто двері. Двері без жодного підтексту. Без жодної думки поза контекстом, в якому я розчинилася, розповзлася, розмилася, я, кавоманка, кайфоманка, кауфманоманка(?)) Та кайф збив сам Влодко. Сидячи у куті з капелюхом, він говорив зовсім не те, про що волали його жебраки! Він наче не розумів їх (себе?) і поступово перетворювався просто на тілесне доповнення. Зрештою, він казав мені те, що думає, що спадало йому до голови чи до того таки капелюха...

• - Жебрацтво як стан душі?
  - Я аж ні в якому разі ні про який стан душі не думав... - Владко говорив дуже тихо, аж на стільки, що, здається, і сам себе не дочував. - Чи їхній стан душі, чи мій. Це просто паралельний світ, за яким можна спостерігати. В даному випадку мене цікавить критична сторона (я естет), аж ніяк не соціальний статус...
  - Що для вас естетика жебрацтва?
  - Ну, це, може, романтизація того сміття. Я полюбляю це. Воно мене вставляє. Є такі речі, які категорично визнані гарними, наприклад, сонце, хмари, запах квітів...
  - Це для вас банальність?
  - Воно існує само по собі... От, скажімо, мене питають, чому я не малюю захід сонця. Нащо його малювати, якщо він є? Гарний сам по собі, і будь-яка спроба то відтворювати нічим добрим не закінчиться, якщо ми не зможемо це зробити ліпше, ніж це зробила сама природа. Я роблю власне то на тему жебраків на основі моєї уяви про їхнє існування. Я дивлюся на жебраків, їхні речі, форми... Тобто їх оболонка, оболонка їхнього життя - то і є жебрацтво. Це мене інтригує. Мене цікавить одяг, не праний кілька років - він має свою структуру, свою форму, свої складки. Це як стала, сформована річ. Ручка, відшліфована рукою протягом деякого часу є іншою, справжнішою, ніж та, що відшліфована на верстаті. Таке моє ставлення до того одягу. Якщо його звідти витягнути, усе втрачається... Зупиняється рука на кінці рукава і далі нема сенсу щось малювати. (До речі, з приводу одягу у Владка був свій задум... Здавалося, що його жебраки примандрували десь із шевченківських часів, адже сучасне жебрацтво - якщо взагалі його можна поділити на сучасне і тодішнє - одягається часом у подерті шкіряні куртки та блискучі яскраві светрики, хоча це, зазвичай, псує імідж "справжнього" жебрака. - Авт.)
  - Ваші жебраки "виходять" з-поза рамок. Вони хочуть кудись іти?
  - Ні, їх просто тут немає. (???) Я витягнув то, що мені цікаво. Я уникаю соціального визначення бідних і багатих. Це у свідомість вкладено ще совком. Я визнаю цей прошарок як даність, що існує завжди. Жебраки, як і проститутки, будуть існувати доти, доки існує світ. І на основі цієї естетики я збудував собі світ...
  - Ви щось знайшли для себе у цьому світі?
  - Гм... Це складне питання, бо я просто отримую від цього задоволення. Я не бачу в цьому хорошого, тобто щастя, краси. Скромно скажу: краса не врятує світ! Твердження про це безнадійно банальне і несправжнє.
  - Що ж тоді врятує?
  - Я створюю наркотик. Я вважаю себе наркоманом. В абсолютно нормальному фізіологічному плані. Я готую цю суміш. Вона зварилася, я її вжив. Вставився і маю деякий спокій. (Владко постійно ухилявся від прямих відповідей. - Авт.)
  - Ви часом чуєтеся жебраком?
  - Так. Кожного разу, тільки в іншому вимірі. І ви, і я, ми всі жебраки по-своєму. Нам весь час чогось бракує, ми "виклянчуємо" у когось. Просто в нас система "виклянчування" зовсім інакша, вона має свою естетику. Скажімо, їхня нормативність нас не влаштовує, тому ми їх називаємо жебраками. Це паралельний світ, який ми намагаємося для себе визначити, під себе підлаштувати закони природи. Але доведеться все одно "загнутись", бо це помилка. Але принаймні, визнання цієї паралельності може поставити людей в умови. Бо ж можуть існувати паралельно сталі даності, не зашкоджуючи одні одним... Може, я не буду таким агресивним... якщо вони жебракують, то вони нещасні, невдахи... Ні, я кажу, що це їхній вибір. Значить, їх влаштовує це життя...

Коли я "відлипала" від галереї, у вічі (і в пам'ять) впав образ однієї старої жебрачки. (У Владка жебрацтво виключно старе, зморщене). За її спиною, а точніше майже над нею, стояв-висів її (жебрачки) "кривавий" двійник. Двійник-доля, двійник-альтернатива, двійник-сумління? Зрештою, хто ж із нас більший жебрак: хто дає чи хто бере? Невже рука, що простягає гроші, - рука допомоги, а не рука, що зіштовхує у безодню? Безодню із назвою країни... "Паралельний світ"? - Що ж... Цілком пристойна і вдала "відмазка" від них, жебраків... поруч із нами, межи нами, у нас самих.

Львів. 28 серпня.
Марія ТИТАРЕНКО