П'ята вечора п'ятнадцятого листопада, КМЦ "Дзиґа", Вірменська, тридцять п'ять. Забагато п'ятірок як на проект "2 і 2" Василя Бажая. Відкриття-перформенс. Відкриття-спантеличення. Відкриття-замикання... у собі, у "Дзизі", у квадратах з піску... Простір переповнювався іншим простором, накладалися площини, в них з'являлися чиїсь народження і смерті, фігури, крики, квадрати уподібнювалися трикутникам та колам, крізь підлогу проростав пісок і суха трава, процвітали чужі сліди. Піщана Ікона чиїхось дій. Квадрат чиєїсь екзистенції. Дзиґа ставала непорушною і це не суперечило самому змісту і вмісту Дзиґи, бо рух передбачала сама форма. Зміст передбачала беззмістовність і даремно було думати, що час зупинився, коли пересипався пісок у клепсидрі. Вимикалося світло буденних тунелів, художник за подобою Божою ставав Творцем, і це було найбільше, чого Він прагнув тієї миті. Рідина із однієї посудини виливалася у два келихи, їх об'єднували дві руки однієї людини, потім все це вихлюпувалося до однієї посудини, двоєдиність вичерпувалася, радше набрякала єдиністю, і серед тих метаморфоз годі було віднайти шмат реальності, аби за неї вчепитися серед постійного роздвоєння та єднання, розмільйонення та розростання.

Людина з води опинилася у келиху. Це могла бути також і пралюдина. І післялюдина. І квазілюдина. Творець вихлюпував її на стіну, писав нею Йому лише відомі слова, ковтав її пензлем і пальцями, напував нею полотно і пісок. Ідея, розіп'ята Творцем, на схрещенні форм, фігур, поглядів сторонніх людей, бо саме задля них - ідея!!! Ні. Творець виявився Егоїстом. І робив Він це тільки заради Себе. Бо пізнаючи Світ через Себе, Він хибно вважав, що 2 і 2 дорівнює Йому Самому... Тому Він дивувався, чому потрапив до замкнутого квадрату, і чому для закоханої людини два та два дорівнює "щастя". Тоді Митець розривав тіла на частини, дошукуючись логіки з'єднання, наново викладав їх, наче забаву у пазл, на зеленому тлі Своїх бажань, пірнав у їхні вени та секреції, блукав під шкірою та нігтями, але 2 і 2 вперто не дорівнювали чотирьом, вони взагалі не могли нічому дорівнювати і розліталися різнобарвними мазками по долонях полотен. Відтак Творець починає позбуватися Себе. Розкладати Себе, витискати із Себе рідину і скапувати у пісок із надією, що там щось проросте, або взагалі без надії, бо вона смертна і руйнує тривимірний Вічний часопростір, у якому два і два ніколи не потребуватимуть розв'язку...

- Ваше враження від Вашої ж виставки.
- Таке питання, знаєте... - голос художника Василя Бажая скручувався у мушлю, що шуміла не морем, а піском. - Сам процес, який проходив, він і є моїм враженням. Рухи мої, дія, пластика, те, що я брав у тому участь... Я думаю, що не варто його виражати у словах, бо воно виражене візуально. Це є враження через візію.
- Абстрагуймося від візій. Вдаймося до слів: яка головна ідея ?
- Головна ідея - не зупинятися, щось шукати, замислюватися над питаннями, відповідати, не відповідати на них. Намагатися задати найскладніше питання стосовно себе, щоб тяжко було знайти відповідь. Ось це і є такий творчий, мистецький процес не тільки цього проекту, а взагалі.
- Що на цьому етапі Ви для себе відкрили. Чи змінилося світло тунелю?
- Світло важко побачити, я взагалі не знаю, чи його можна побачити...
- Відчути на дотик?
-...і на дотик... Кожен проект, який здійснюється мною (зауважте, не "який я здійснюю", дію Бажай передає проекту, а не собі. - Авт.), це проект входження в самого себе. Заглиблюватися в себе і шукати там відповіді на те, що неможливо знайти. Не можна бігати по цілому світу, у якихось космічних сферах і шукати відповідь на те, чим є ти, що є в тобі. Цей проект і був тою сходинкою до відповіді, пошуку самого себе.
- Чого Ви хочете позбутися в собі на цьому етапі?
- Взагалі, сам процес позбування - то є дуже цікава річ. Позбуватися - це вже і є творчий процес. Якщо я хочу чогось позбутися, я виконую якусь дію, контраверсійну, я починаю гру, забаву. Той самий процес в роботі, тому це для мене цікаво.
- Якісь неписані правила цієї гри маєте?
- Є, вони завжди є, і притім неписані, бо сфера малярська не починається тоді, коли є готове полотно, а у світі ірреальному, до якого неможливо доторкнутися. Ідею творить першопричина, тобто звідкись та ідея з'являється. І шукати ті творчі витоки, енергію, яка би втілилася у щось матеріальне, то є цікавий процес, мені він теж подобається.
- Скільки для Вас 2х2?
- Напевно, так і буде 2х2.
- Така рівність?
- Я не знаю, чи два дорівнює два. У концепції даного проекту є отой об'єднуючий фактор "і". Цей синтез, ця тріада, яка є структурою творчого процесу.
- Ви не вважаєте, що за Вашим формалізмом губиться зміст?
- Зміст? Я не знаю, що таке зміст, де його шукати. Зміст - це те, що не має ні початку, ні кінця, а це є змістом над усіма змістами. Для мене такий зміст цікавий.
- Ви більше філософ аніж художник?
- Я не знаю, я просто є сам по собі.
- Що саме Ви писали на стіні під час перформенсу? Чи то була суцільна імпровізація?
- Це не була імпровізація, то була вібрація, вібрація, вібрація, що спонукала до чогось, що її витворила ситуація, в якій ми опинилися: присутність, світло, музика, час і зима чи то осінь. Кожна частинка працювала на структуру цього руху, на ту поліфонію, яка виникала і рухах, що поєднувалося із візуальними речами. Чи можна це прочитати? Звичайно, що можна. Сьогодні можна все прочитати.
- Ви самі можете вичитати свої речі? Ви їх читаєте?
- Звичайно, що читаю, але мені скучно дотягувати до кінця це читання, хоча воно безперервне. Проект у мене переходить у проект, він не переривається. Тобто є якийсь камінь, від якого я по інерції відштовхуюся. Тому є циклічність і зв'язок між цими циклами.
- Якщо порівняти Вашу творчість із тим же каменем, який закинули у воду, від нього спочатку йдуть помітні кола, потім ці кола зменшуються... але камінь пірнає у глибину... Потім ці кола зникають.. Немає того резонансу, як колись, Вам бракує скандалу... Ви заспокоюєтеся?
- Ви знаєте, я вже скандалу не шукаю для публіки, для соціуму. Це було, так. Але скандалити в соціумі мені нецікаво, мені цікаво скандалити в самому собі, і для мене це є головне. Бо я не знайду в тому прошарку людей саме те, що мені потрібно, там буде поверхневість, і вона мене не задовольнить. У молодшому віці мені це було цікаво, я тим займався, провокував, якісь інтриги вводив. Зараз мені набагато важче зробити інтригу в собі, ніж для мас.
- Навіщо скандалити у собі? Це відкриває нового Вас?
- Я взагалі не знаю, чи є щось нове. Нової людини не буває, вона незмінна. Від початку її творіння вона такою є до цього часу, просто якісь психологічні аспекти виникають, переміщення її в тому вимірі часу, де вона є, так. Ці речі дозволяють не заснути. Деколи виникає якийсь неспокій, навіть не знаєш, чому... Починаєш думати, відтак рухатися, щось шукати...

Фігура з мокрого полотна хотіла стрибнути у пісок, але її площинність унеможливлювала такий рух, від того ставало якось ніяково, бо ми мали можливість руху, на відміну від тої фігури, але прагли іншого, того, що було неможливим на нашій площині. І кожен шукав вертикалі зі свого замкнутого квадрату. І кожен послуговувався своєю таблицею множення, додавання, кохання, зникання... Арифметика малярства за усіх можливих варіантів іксів, ігреків та інших невідомих не мала розв'язку...

- Я з Василем працюю із самого початку його творчої діяльності, із 1995 року, - розповідає син художника, Роман Ганкевич. - Починаючи із проекту "Форте-П'яно", Василь хотів зробити цикл виставок, які би були об'єднані однією лінією його власного пошуку мистецької ідеї, вираження її. Після того за вісім років він мав близько 12 великомасштабних персональних виставок і всі вони були об'єднані різними циклами, бо циклічність у творчості Бажая має дуже велике значення. Він може працювати рік, може працювати два роки, в процесі цієї роботи він може знайти якусь нову ідею, яка його зацікавить, паралельно розвивати одразу два проекти. В даному випадку ідея такого проекту в нього з'явилася ще 1998 року, такі намітки. У 2000 році він почав працювати із цією фігурою, але вона не є домінуючою у його творчості, бо фігура є лише формальний елемент, який він використовує для вираження якогось образу, я би це назвав абстрактним фігуративізмом або фігуративною абстракцією, якось так. Дуже цікавим є той факт, до речі, що 1998-ого року у Києві на Всеукраїнському мистецькому фестивалі були представлені роботи нефігуративного живопису і саме там Бажай був відмічений як нефігуративіст. Такий парадокс. Ще пригадую, як того ж року на "П'яно-Форте ІІІ" хтось йому закинув, що от він вміє малювати абстракцію, але він зовсім не знає, що таке фігура. Тут Бажай використовує ту ж фігуру і нею оперує.

- Які, на Вашу думку, недоліки цієї виставки? Можете якось об'єктивно відповісти?
- Одразу ж попереджу, що об'єктивності щодо його творчості у мене не буде, бо якось я завжди присутній у формуванні тих концепцій...
- Тобто Вас можна назвати тандемом?
- Так, у деякій мірі. Я роблю певну теоретичну основу. Тобто, наприклад, 2000 року проект "ДЕ-ТЕРМІНО / антитеза" ми робили разом. Там були живописні площини, інсталяції і мої тексти. Ідея - автора, але ми співпрацювали разом. Йому потрібні були ті тексти, щоб поєднати їх із живописом... Зараз є час, коли мультимедійні технології є домінуючими. Скажімо, величезні бієналє в Любляні, вони в першу чергу на 80% складаються із мультимедіа, з відеоінсталяції тощо. У Бажая є цікавий підхід в тому, що він використовує інсталяцію, відео та аудіо як фон для живопису. Бо живопис був і є вічним. То все було environment, середовище, в якому та концепція виражалася. Дуже часто, хоч живопис і є самодостатнім, йому бракує чогось, отої трьохвимірності. До речі, ця проблема - одна з головних концепцій Бажая. На попередніх експозиціях він дуже часто використовував інсталяції зі шклом, таким чином, коли шкло крутилося, відбивало, відображало ті речі на стінах, забирало їх і переміщувало у простір...
- Ми говорили за недоліки...
- Недоліки таких етапних виставок Бажая є в тому, що він - монументаліст в першу чергу. Він любить монументальність, великі площини. Для того, щоб перетворити цю етапну річ на велику концепцію, йому був потрібний величезний простір. Можу видати таємницю, що він планує наступного року виставку у Палаці мистецтв. Думаю, у травні 2003 року будемо бачити продовження цієї експозиції вже не як етапної роботи, а як основної нової виставки.
- Вас можна назвати послідовником свого батька?
- Ні, мене всі питають, от батько - художник, мати - художниця... А я люблю писати (Не картини. - Авт.), а не малювати. Тобто - може. Але це не моє. Послідовність є в тому, що все, що я зараз знаю, то тільки завдяки батькові. Він просто дав поштовх і все.
- Які метаморфози переживають ідеї Бажая до остаточного втілення?
- Справа в тому, що коли художник працює із концепцією, він завжди робить скелет. Тобто чітко є опозиція, є бінарність. Навколо неї і її вирішення можна коливатися.
- Тобто на цьому скелеті, якщо говорити насамперед в контексті проекту "2 і 2", невідомо, хто буде: жінка чи чоловік.
- Так. Зверніть увагу також на те, що тут, на виставці, є чотири самодостатні речі: чотири речі одних, чотири речі других і чотири речі третіх. Дві і дві з'єднуються у чотири, і все залишається у цьому квадраті. Це, власне, і є характерною ознакою творчості Бажая. Він ніколи не сприймає виставку як набір картин, він саму виставку робить твором мистецтва. Завжди. Починаючи з 1995 року.

Якась допитлива дівчина підійшла до квадрату, доторкнулася до піску, обтерла руки об штани і залишилася задоволеною, що то - не фікція. Вона не розуміла, що фікцією ставала вона сама біля піщаного квадрату, що частини жіночого тіла, сплюснуті на полотні, - то теж вона, сама вона, додана до дзеркальної себе поза межами часу "Х", що її протилежна половина, трикутник, півколо, двійка, - то лише квазігеометрія людського спротиву до притягання протилежностей, адже протилежності ніколи не притягуються, так само, як однакові речі не дорівнюють ніколи собі, бо просто не існує однакових речей, бо взагалі не існує речей, бо, зрештою, що таке існування...

- Років десять тому я відкривав теж виставку Василя і тоді мав нахабство сказати, що не виключено, що 90-ті роки пройдуть власне у Львові під іменем Бажая, - ще перед перформенсом сказав Андрій Дорош, який також говорив про повернення блудного батька (Бажая), повернення назад, купку екскрементів, що концепція проекту "2 і 2" є дуже актуальне зараз, за нової революції, до якої ми зовсім не готові, маючи на увазі революцію біологічну, коли йдеться про клонування, яке, властиво, знімає питання взаємовідносин, що таким чином усе зовсім змінюється, кардинально стає інакшим, навіть анекдоти; тож такі проблеми хвилюють багатьох, в тому числі Василя, який "із властивою йому елегантністю дійсно вміє поставити питання в такий спосіб".

- Скажіть, будь-ласка, які слабинки концепції, дійства Бажая? - питаю по відкриттю Дороша.
- Те, що Василь Бажай є серйозний художник, я знав завше, то було видно ще на першій виставці, а дійство... Ну, як Вам сказати, після того, що ми бачимо часом по відео чи телебаченні, то я би сказав, що тому дійству бракує драматизму. Я вже то Василеві сказав, що йому перед тим треба було випити пару літрів пива і, власне, справити малу потребу на той твір, тоді це би було більш драматичним... А так, воно все є дрібномістичкове, це значить, ніби авангард, але такий... провінційний. Авангард, якщо він має бути крутий, то він дійсно має бути крутий, без ніяких моральних рогачок, заслон, і, відповідно, тоді він стане кроком вперед... А тут є... знаєте, був такий фільм "Бєг на мєстє", ото є трішечки від тої "прохіндіади". З однієї сторони він хоче виглядати таким цікавим і новим, а з іншої - він боїться переступити деякі пороги, які переступати потрібно, бо той, хто не переступає, далі не йде.
- Вам не здається, що його форми ковтають зміст?
- Ну, то завше так є. Тобто або одне, або друге. Тут та форма, що ж форма... Це вже повернення до фігуративності, бо він відчуває, що то треба зробити.
- Що залишилося від "часів" Бажая?
- Основне - безпредметність. Він це ввів до Львова.
- Вона заважає чи навпаки?
- То як кір чи вітрянка, через то треба перейти, щоб переконатися, що, так, можна і так, а потім йти далі. То є неминуча штука. Хтось перехворіє тим у дитинстві і тоді йде, але якщо кором хворіє мужик у 40 років, то тоді може бути і летальний кінець, то можна і вмерти від того, так що ліпше замолоду, а не як наш дорогий професор Микола Андрущенко, він почав вдаватися у формотворчість після пенсії, і то такі жалюгідні потуги старця, який хоче показати, що він іще "очєнь мущіна"... Власне, то і є біда нашого салону... Савчук в молодості не добрав отого безпредметництва, і тепер збирається на ньому виїхати, коли йому вже за 50... Тобто ми знову наздоганяємо хвіст, не робимо стрибок і випростовуємось, а тільки за поїздом, по коліях, далі...
- Що нового Ви персонально для себе взяли з цієї виставки?
- Повернення до фігуративності.
- Тобто нічого нового?
- Ну, бачте, я вже старий, я вже в тому варюся більш як 30 років, і мене здивувати дуже трудно. Це просто констатація факту, хоча я йому радив зробити це більш драматично. Якби він зробив такий скандальний поворот до того реалізму... воно би мало ефект, то, що я казав про повернення блудного отця, на колінах, вимазаного, в екскрементах, мовляв, візьміть мене назад... Тоді, власне, це би мало ефект...

На вході до галереї в іншому квадраті стояла собі купа із піску. Мурашник? Замок? Сміттєзвалище? Майданчик для вигулювання собак? Десь аж в кінці галереї висіла лопата. Хотілося всістися у той насип, він видавався затишним і приємним на дотик. А потім смакувати відбитком своєї задниці чи чобота. Чи розчепірених пальців. Під нігтями залишився пісок. На стіні - мокрі сліди. На піщаному квадраті, який нагадував заблуканий кавалок пустелі, - мокрі сліди якогось магічного ритуалу. Сліди обережно знімкував Кауфман. Ритуал продовжувався. Рахівниці цокали. Комп'ютери та калькулятори зависали, бо "2 і 2" було просто "2 і 2", а не якоюсь логічною операцією чи шарадою. Бо Василь Бажай за даних обставин був не Василем Бажаєм, і навіть не Творцем, і навіть не відбитком у Романові, і навіть не купою піску чи сміття... Він просто шукав себе, як і всі.

Марія ТИТАРЕНКО