От коли вже нарешті галерея залишилася порожньою, на підлозі ще мокріли "розтало-сніжні" сліди натовпу (ще й якого! Давненько "Дзиґа" так не наповнювалася!), у них відкалюжувалося різнобарв'я полотен, коли тиша надала простір для думання, а відсутність людей надала голосу картинам, коли робіт було більше, аніж тих, хто дивився на них, а відтак картини ставали головними дійовими особами чи то пак самими собою, саме тоді (по відкриттю виставки Оксани Проценко та Володимира Кузнєцова, другого грудня 2002 року) і саме там розпочалося видиво. Шкода, що люди пішли геть, бо перформенс відбувся опісля, коли картини опинилися наодинці із собою... як і автори. Зрештою, людей і не було потрібно... Мабуть.

Саме відкриття - преамбула до цього самодостатнього видива, такий собі "передскриптум", коли саме люди були надзвичайно потрібні, мало того, глядачі, їхні думки та погляди ставали центром, полишаючи полотна на маргінесі... Оксану та Володимира, здавалося, то абсолютно не зачіпало, вони існували у своєму, не видимому нам світі, світі певним чином латентному, який проявлявся лише через полотна... Полотна кольорових снів... Такі сни бувають дуже рідко, але по собі залишають нестримне бажання побачити їх знову та майже божевільне прагнення розрізняти мільйони відтінків, звуків та запахів... Від картин мені пахло Америкою, тобто хотдогами, чіпсами, колою, ще трохи олійними фарбами, модернізацією, глобалізацією, нахабством, сміливістю... Від них також віяло кольоровим хуліганством, і я кілька разів підходила впритул до робіт, щоб переконатися, чи то не графіті на стіні "Дзиґи".

Талановита парочка чекала на відкриття непорушно, стримано і спокійно, надто спокійно навіть, як на такі емоційно нестримні, невпинні, вибухові, бурлескно-гротескні роботи, на які дивишся очима крізь райдужні окуляри, що їх непомітно одягали на глядачів (а коли виходиш із галереї і чимчикуєш зимовим Львовом, здається, що ти - у чорно-білих окулярах... із мутними шкельцями). Мені, чомусь, ця парочка нагадала Каїна та Герду... ніби їм в очі та душу потрапили уламки дзеркала, але не кривого і спотвореного, а прекрасного і магічного, у якому світ відображається яскравіше, привабливіше, з гумором та надчуттям контрасту. Снігова королева цієї вже історії нікого не викрадала, а просто засніжила Львів, щоб на тлі білому-білому колір був чимось надзвичайним... Цей насичений колір пропікав нас, як окріп пропікає сніг...

Враження, що ти потрапив до чийогось райдужного сну, не зникало... У цьому сні ще відбулася презентація фільму про художню пару. Запам'яталася якась обдерта халупа (майстерня), процес танцю і малювання, круті підйоми сходами, якимись безкінечними, направду... Знову танець Оксани... Її очі на всю стіну... Намальоване око (полотно "Око, яке дивиться на людей", 2002р.) співпадає з її оком... Подвійне око. В очах знову усе двоїться, я вже, далебі, не розумію, чи Оксана і Володимир - це дві різні людини, чи то близнюки, чи одна особа мішаної статі, а чи, взагалі, вони зрослися, як два різних дерева в одне, і дають неповторні, унікальні плоди... "Дзиґа" часто частує львів'ян подібними ексклюзивними фруктами та стравами (пригадаймо хоч би "Фляки" Чайки!). На цій презентації ми мали зелененький плід, може, навіть квітку, а може, бруньку - побачимо. А відкриття як відкриття...

Леся Антонович, директор галереї "Дзиґа":
"Як завжди, у "Дзизі" відбувається щось унікальне... Ви знаєте, переважно відкриття у нас - по п'ятницях, художники приходять заздалегідь, у понеділок, приносять свої роботи, перевішують їх туди-сюди... Тож, на цій виставці такого не було. Володимир сказав, що як він зайшов другого грудня, так тоді і мусить бути відкриття. Подивіться на цих двох: вони в хорошому розумінні зуміли зробити те, що не вміють робити багато іменитих художників. На сьогоднішній день Львів заповнений їхньою рекламою, на Проспекті Свободи висять їхні касетони і це, направду, дуже добре. Ви вмієте працювати і не тільки творчо, а враховуючи сьогоднішні реалії. (Леся звертається до художників, - Авт.) Ці люди йдуть поряд завжди, дай Вам Бог так і триматися, але я би все-таки радила робити не спільні виставки, а персональні, особисті проекти. До речі, поки я десь вийшла, вони зробили усе по-своєму, попираючи всі закони. Але я тільки схвально ставлюся до Вашого ентузіазму, світобачення своїх власних робіт, що буває дуже рідко, правда? Переважно більшість людей кажуть: подивіться, виберіть і розставте. Ці двоє роблять зовсім інакше: самі малюють і самі розставляють".

Андрій Дорош, мистецтвознавець, критик:
"Я, власне, дуже з великим зацікавленням придивляюся до тої пари... Із рук Миколи Андрущенка виходять приблизно що три-чотири роки пара особистостей, і це є зовсім непоганий варіант того, що може бути... Не комизьтеся, Миколо, я правду кажу... що Ви їх наставляєте на шлях істини. (Звертається до п. Миколи, - Авт.) А тут бачимо також ту платформу, яка закладалася ще в середині минулого століття за Володимира Патика і дістає дальший розвиток, очевидно, із врахуванням тих реалій, які є на нинішній день. Тому, фактично, на цій виставці маємо розвиток тієї львівської традиції, одягнутої у нові форми, що відповідають рубежу третього тисячоліття. Але я не кажу, що ті форми є довершені та закінчені. Це є тільки стартова площадка для чогось наступного. Пригадаймо, скажімо, творчість Манжелі та Чесано, ну, то вони починали майже однаково, а зараз вони є абсолютно не подібні, як кісточки доміно в різні сторони: Манжелі пішов далі по тій лінії, в якій починав писати, а Чесано зробився зовсім інакшим. Леся тут сказала не виставлятися разом. А чому би ні? Із практики світового мистецтва ми знаємо, що були такі ситуації, коли художники, а саме російські авангардисти початку ХХ століття, малювали парний автопортрет. На одному полотні один малював себе і другий, а це виставляли під одним подвійним прізвищем як одну роботу. Німці робили ще цікавіше, вони робили парний портрет, коли один малював другого і виставляли одну роботу. У Львові теж знаємо "співдружності", які не заважали, а допомагали один одному. Наприклад, подружжя Сельських, тепер можна сказати, що Марґіт мала більший вплив на Романа, аніж він на неї... Так що, творчість удвох зовсім не є аж такою безперспективною, навпаки, радше, я би сказав. На те, що тут діється, можна схвально покивати головою, а критикувати їх можна в інтимній обстановці і то - пошепки..."

Ігор Бондар, професор Львівської Академії Мистецтв, викладач кафедри художнього текстилю:
"Я страшенно задоволений, що можу бути на цій виставці яко той, хто з ними починав науку, той, хто буде з ними закінчувати, бо я є дипломним керівником Кузнєцова. Я вважаю, що мені поталанило на добрих студентів. Володя - це насправді талановита, цікава особистість, яка не підчиняється ніяким правилам чи законам, має свою конкретну думку і намагається її реалізувати, за що часом діставав... Він тримається своєї концепції, знає, що має робити. Очевидно, що такий митець чогось досягне, вже видно, що початок є добрий. Разом зі своєю подругою, яка перейшла до нас теж на третій курс, вони один одного доповнюють, синтезують, витворюють якусь цільну гармонію тих цікавих фарб, поєднання. Якщо вони і надалі працюватимуть із такою напругою, бажанням, любов'ю до мистецтва, то вони створять свій новий, неподібний світ мистецтва". "Ви не думаєте, що, впливаючи один на одного, вони втратять самих себе зокрема? - питаю". "В тому є певна слушність з одного боку, бо вони паралельно разом працюють, мають вплив один на другого, з іншого боку, може, їм потрібна ота подвійна сила для створення єдиного якогось замислу. Але як він, так і вона, варті окремих своїх робіт, тобто бажаю, щоб він був більше Кузнєцовим, а вона - Проценко. Тоді би вони краще доповнювалися. Але то не біда, а тільки початки Великого мистецтва, дуже рідко бувало, щоб студент після шостого курсу робив виставку та ще в такій відомій галереї, як "Дзиґа", тому я вважаю, що то є, справді, перший великий крок... Його не хвилює, чи він буде геніальний, чи не буде, він просто є. Як Ван Гог. Ніякої з того користі не вимагає, то - його Світ, де він живе".

Микола Андрущенко, професор кафедри монументального живопису ЛАМ (також президент Клубу творчої молоді м. Львова 1977-1980 років):
"Підходять до мене двоє (хлопець і дівчина), кажуть, що хотіли би показати свої роботи. Де? - У майстерні. По дорозі зустрічаю Володимира Патика. Ми піднялися до них в майстерню... Мені як живописцю було дуже приємно побачити людей живих, працюючих, різних. Оксана як дівчина більш емоційна, більш живописна і, може, вона навіть підтягує Кузнєцова. Вони обидва доповнюють один одного, то їхня справа. Коли вже хтось захоче сам виставитися, то вже буде органічно, а зараз не треба їх роз'єднувати... Вони не чекають, що от, іще молоді, усе попереду, а хочуть вже зараз щось зробити. Я би хотів бачити навіть таких студентів у себе на кафедрі живопису. Я був радий, коли з ними познайомився, із радістю прийшов сюди і не шкодую. Я їм бажаю дійсно йти професійною, нелегкою цією дорогою, дослухатися до критики і до добрих слів, собі робити висновки. Що є тут іще цінним, так це відчуття часу, це нові спроби молодої людини знайти вже свою якусь школу. І слава Богу, що так є. Я не можу говорити про недоліки, але, звичайно, є. Я, наприклад, патріот, і хочу, щоб вони відштовхувалися більше від наших, українських традицій. Хотів би, щоб наше західноукраїнське середовище на них більше впливало. А тут... традиції сьогоднішнього, так роблять в Америці, Франції, усюди. Кузнєцову не можна радити, мовляв, роби так, не роби так, - то насильство, колись просто він сам переконається, що десь підглядає, займається плагіатом, він "чистку" сам повинен зробити. Оте, що в нього є ініціатива, бажання творити, оце мене захоплює. Неспокійна душа".

Володимир Стецула, художник:
"Відчувається дуже молодіжна виставка, що останнім часом рідко можна побачити, навіть коли "виставляються" молоді люди, у яких немає того кольору, свіжості. Власне, мені цікава Оксана. Американізація? Ні, вона не шкодить, я її люблю, я тільки "за". Відразу чую дух художника. Є багато людей, які підписуються під мистецтво, але в їхніх роботах нічого не відчувається".

"Червона риба", "Коза", "Коник", "Сонце", "Море", "Велика риба", "Акула", "Зебра", "Алое", "Риба", "Пташка", "Антишокмеханізм", "Соляріс", "Автопортрет", "Розшукується", "Портрет натурщиці", "Гра в карти", "Пейзаж", "День міста", "Ентерпрайзер", "Жінка над морем", - усе це назви робіт Володимира Кузнєцова... Із самих тільки назв зрозуміло, що, насправді, нічого не зрозуміло... До галереї запливала червона велика риба із козячими ріжками, хвостом коника, плавником акули, смугами зебри, крилами птаха, яка проковтнула жінку над морем і тепер розшукується за таку гру... в карти. І якщо це все звучить абсурдно і шокуючи, то, прошу дуже, застосуйте антишокмеханізм... Кажуть, допомагає, зокрема людям, хворим на мистецтво... До усіх цих непередбачуваних варіацій ще додаються роботи Оксани Проценко: "Музикант", "Крокодил", "Червоний натюрморт", "Білий натюрморт", "Телефонний дзвінок в Стамбул" та "Дольчеіта хоче їсти". Щоправда, невідомо, хто перший з'їсть музиканта: голодна Дольчеіта чи крокодил, і чи нададуть музикантові право останнього дзвінка... (другові?) у Стамбул? Отакі коники.

Розмова митців майже "тет-а-тет", спричинена увімкнутим диктофоном:

Оксана: "Ми давно планували виставку, думали, думали, і надумали".
Володя: "Ідея виникла давним-давно. Просто малювати. Це не ідея навіть. Це - намагання існувати у цьому світі. Ця виставка - підсумок одно-, дво- і навіть трьохрічної давності робіт".
Оксана: "Та ні, трьохмісячної давності робіт".
Володя: "Про фільм... Фільм - це життя художника, звичайно, це життя простої людини, яка існує в даному середовищі".
Оксана: "Чекай, але не можна сказати, що ми зняли саме те, як ми живемо. Так, в нас є такий стан, але є також і мільйони, тисячі других, набагато цікавіших станів, це просто якась частина. Хотілося показати, на якій хвилі то все робилося, тому ми підбирали до фільму відповідну музику..."
Володя: "Впливи між нами... Звичайно, відчуваються, деколи - позитивні, деколи - негативні, сильні, не дуже... Можливо, всі підводять питання, що от хлопець і дівчина, коли вони працюють, є щось незвичне. У нас, я вважаю, навіть більше зв'язок із професією, аніж... аніж... який всі думають... Негативний вплив? Вона використовує всі мої фарби. Я їх купляю, а вона використовує".
Оксана: "А знаєте, чому? Тому що я люблю малювати дуже "масивні" роботи, мені одного тюбика фарби вистачає на одну, чи одну з половиною роботи".
Володя: "Ось так, а я не встигаю ними користуватися".
Оксана: "Плани на майбутнє - ми ще не знаємо. Завтра ми можемо зробити, наприклад, окрему виставку... працюємо і разом, і окремо".
Володя: "Англійські написи? - Найпопулярніша мова, яка може донести щось до більшості людей..."
Оксана: "Ні, чому найпопулярніша... Я просто деколи пишу це для своєї сестри".

Автор: "Що Ви один одному зараз побажаєте?"
Володя: "Що ти мені побажаєш?" (До Оксани, - Авт.)
Оксана: "Треба дуже добре подумати, не знаю. Бажаю тобі ще більше працювати".
(Володя побажав своїй колезі щось інтимне на вушко - не для друку, sorry).

"Дзиґувала" того вечора Марія ТИТАРЕНКО