Соломія Чубай
(вокал, автор тексту)
- Проект “Є” цікавий, по-перше, музикою. Дуже різноманітною,
яку писала одна людина. І це є добре. Тобто якщо послухати компакт,
то пісні, взагалі, одна на одну не подібні. По-друге, цікавий
тим, що це все робив "Джон", якого я поважаю і знаю
ще змалечку. Він супербас-гітарист, і, як я ще дізналася, суперкомпозитор.
Цікавий і тим, що у проекті взяли участь дуже багато музикантів
- і молодих, і старших. Тобто вийшла така гарна мішанка-в’язанка.
|
- Соломіє, ти сказала словами "Джона"
про “мішанку”.
- Не знаю, я з ним про це не говорила... Але це справді така собі
в’язанка українських пісень. Проект дуже настроєвий теж.
- Що ти для себе взяла з цього проекту?
- Для мене було відкриттям, що я вмію співати дуже низьким голосом.
Я завжди думала, що я пищу на верхах, а тут довелося проспівати
низько. Якось дивно, бо реально я сама вокал придумувала, і чомусь
він у мене так вийшов. Спочатку я співала нагорі ті “беки”, які
там є, а низ... Просто "Джон" сказав: “Давай щось переробимо”.
Так за один раз (один день – п’ять хвилин!) записали цей низ.
- А скільки тривало придумування тексту?
- Спочатку текст був, але він мені не подобався, бо був дуже примітивним:
“Я люблю тебе, ти мене - нє...” Щось такого. Але потім якось сиділа
в хаті, мені у вікно заглядала вишня, був такий сонячний день
– і раптом почав литися такий дощ. У мене тоді ще такі сердечні
проблеми були... І тут ні з того ні з сього народжується цей текст.
Миттєво. Я його швидко набрала, почала співати...
- Ти вже знала музику?
- Так. Музика була. Але без вокалу.
- “Тиша не вміє співати” - твоя улюблена композиція в альбомі?
- Мені дуже подобається Покальчука “Адам”, також “Пастух пустай”
Тараса. У мене є кілька улюблених речей і моментів, які я часто
слухаю: там, де Барбара співає зі Світланою “Я тебе люблю” і “Вітер
віє” Світлани. Дуже гарно...
- Яким є "Джон" для тебе, ти його знаєш змалечку...
- "Джон"... "Джона" важко описати. Я не знаю,
він мені деколи нагадує філософа-італійця, в якого мати – ірландка...
Він завжди задуманий. "Джон" – це є "Джон":
от як він рухається на сцені, як він грає. Він деколи буває холодним,
але як він щось скаже, то в ньому відчувається душа. А гумор у
нього просто фантастичний. "Джон" завжди був душею компанії.
І якщо треба комусь придумати ім’я чи когось перекривити, то "Джон"
буде першим.
- Ти можеш упізнати "Джонову" музику?
- Я його гру знаю добре. У нього є свій специфічний стиль, так
само, як і у Всеволода Дячишина, бас-гітариста “Плачу...”
- Можеш якось цю гру окреслити?
- Не знаю, він грає дуже глибоко, тобто коли він грає на басі,
то в нього дуже глибокий звук. Він ніби грає чітко. Але водночас
плавно... він не рве струни. У нього все гармонійно поєднано.
- Є щось таке, що тобі не подобається в "Джонові"?
- Немає такого.
- Що б ти йому побажала?
- Успіху. Я знаю, що він дуже переживає і дуже нервує... Просто
я бачила, як це все відбувалося... Я хочу, щоб його знали. Щоб
його визнали. Тобто його вже визнали, але щоб він був дійсно задоволений
тим, що він зробив.
- А проекту “Є”?
Процвітати. Щоб таке ще щось “народилося”, бо це дуже потрібно.
Давно такого в Україні не було.
- Проект “Є” зроблено саме до десятиріччя “Дзиґи”, що ти
думаєш про це мистецьке об’єднання?
- Це культурно-мистецька бомба не тільки у Львові, а в цілій Україні.
Те, що вона робить, напевно, ні до неї, ані після неї ніхто не
робив і не зможе зробити. “Дзиґа” робить багато чого, по суті
вона творить українську культуру, а насамперед андерґраунд та
“підвальне” мистецтво, також вона дає світло в тунелі молодим
виконавцям, молодим групам, митцям, художникам, письменникам,
які в подальшому себе реалізовують або не реалізовують. “Дзиґа”
дає їм поштовх, а решта залежить від них.
- Що за десять років “Дзиґа” підірвала, чим вибухнула?
- Насамперед це був фестиваль “Ви-Ви-Х”, я тоді ще була мала,
мені було тринадцять років, але я все дуже добре пам’ятаю... Вибухом
була також “українська молодь Христові” і, звичайно, я не можу
не згадати про “Студентське братство” як найбільший і найпотужніший
проект (оце їхнє голодування, в якому брав участь Маркіян Іващишин,
директор “Дзиґи”), саме після якого було заснування самої “Дзиґи”
1993-го... Марек такий добрий дядько, інтелектуал, перш за все
він українець, патріот, він зробить усе, щоб втримати цей патріотизм
та любов до України у всьому, що він робить. Якщо би не було його,
я думаю, нічого би не було... Це мистецьке об’єднання за десять
років не зламалося, не загноїлося під впливом русифікації. “Дзиґа”
не почала працювати на когось, наприклад, на попсу, яка існує.
Я думаю, що вона робить усе в своє задоволення і водночас в задоволення
української ментальності та культури, щоб її зберегти, оберегти
і втримати в руках.
- Зараз ти працюєш прес-секретарем “Дзиґи”, щоб ти в ній
хотіла змінити?
- Нічого. Просто є дуже багато роботи. Можливо, хотілося би дещо
змінити в “Ляльці” (інтер’єр, фільтрація людей).
- Що би ти хотіла подарувати “Дзизі” на десятиліття?
- Свій спів. Я би співала і писала українську музику. |
