Про Любка Дереші
і його "Культ" писали вже неодноразово. Річ-бо- непересічна. Можливо, це якраз і те, чого так бракувало нашій літературі. Жит-тєвий, динамічний, сучасний цей роман дивує не тільки досвідчених читачів, але й тих, хто давно покинув читати сучасну українську літературу. Але, щоб вирізнитися ії поміж ко-горти славних критиків (я ж бо таким не є), спробую написати про це явище з трохи іншого боку.

Одного славного сонячного дня приходить до мене Любко Петренко та й каже: "А знаєш, Банзаю, про тебе роман пишуть". І щось про четвер і про ще якогось Любка починає розповідати. Я. звичайно ж, сприйняв це з долею скепсису, але наступний четверговий "Поступ" перечитав, як вар'ят, від і до.

Що й казати. Прикро мені було, але нічого, пов'язаного з моєю скром-ною персоною, там не знайшов. По-думав, що Петренко посміявся. Аж минув якийсь час, і вже Наталка Сняданко запитує мене, чи я читав роман про Юрка Банзая, а якщо ще ні - то багато втратив. Того ж дня я погнав до "Української книгарні", що на про-спекті Шевченка, і купив за якусь неймовірну суму грубенький часопис, який звався "Четвер" і з неймовірним здивуванням на перших сторінках помітив своє ім'я,
Я люблю добрі речі. "Майстра і Маргариту" свого час ликнув за 18 годин. Потім кілька тижнів ходив як прибацаний. Цитував. Хорошу річ у "Культі" впізнав одразу. Тому нахрапом його не брав, а смакував, як дитина лизак. Якби річ не була такою, якою вона власне була, мабуть, судився б з автором за використання без моєї згоди мого імені. Але тут рука не підіймалася. Кортіло познайомитися з чоловіком, який то всьо вигадав.
Трапилося це минулої середи. Так ся стало, що Любко Дереш, автор "Культу", разом із Юрком Іздриком презентували свої нові книги. Читали наввипередки кращі фрагменти з їхніх творів. Глибока чорна меланхолія Іздриківських мудаків цілком незле контрастувала зі значно буденнішими, динамічнішими Любковими оповідками.
Нема нічого дивного в тому, що половина літераторів заздрять Дерешу. Із першої спроби здобути популярність - доля далеко не кожного. А загалом Любко - цікавий дядько.
Погодьтеся, мало хто зі сучасної молоді цікавиться Кіпg Сrimson, Led Zерреlіп, полюбляє психоделіку Кастанеди і Борхеса У другій частині "Культу", щоправда, та любов до Кастанеди мало не вилилася в глибоку і зовсім відірвану площину, наближену до далекого буддизму. Між іншим, я не е єдиною людиною, яка в тій чи іншій мірі впізнала себе в герої роману. На презентації читався кавалок листа, надісланого п. Іздрику, в якому котрийсь із пацанячих пацанів роздирався на кавалки повідаючи, щоб він зробив авторові, якби зустрів його на вулиці. Усе-таки добре впізнавати себе в позитивних героях, Не переживай. Любку, ми тебе з тими хлопцями наодинці не покинемо.
Парадокс автора листа (до речі. не анонімного!) полягає в тому, що, описуючи людей пацанячої категорії, Любко не брав нікого конкретного за основу. Ця та інші речі сильно нагадують явище, знане як дежав'ю. Любко зізнався, що часто є так, що описані в його творах речі потім трапляються в зовсім реальному житті. Насправді, його талант (при-наймні для мене) подібний до нюху ловецького пса. Він знає, що і як робити, але не завжди усвідомлює, звідкіля це знання в нього взялося.
До речі, на презентації читався кавалок із чергового тексту Любка Дереша, який побачить світ у наступному числі "Четверга". І якщо він хоча б наполовину такий же добрий, як "Культ", ризикуємо мати в Галичині культового автора.
Юрко Банзай