Історія про слонів.
(Кауфман, Єшкілєв, Покальчук)

Спека неймовірна. Галасу, як і люду, - повна "Лялька". Усюди розкидано, якби то назвати, плакати-малюнки (запевне, творіння непередбачуваного Кауфмана ). Тож вони усюди: на підлозі (полотна-килими), на столах, у тацях (полотна-серветки), на стінах (полотна-шпалери), вже бачу і на чийсь голові (полотна-капелюхи або "криша єдєт нєспєша"). До речі, дуже пришпильні малюнки. Юрій Шаріфов (сидить поруч, майже постійно спиною до мене - "зажигає" до якоїсь чергової фіфи) каже: "Бери, не ламайся". Як то так, бери? "А отак, - бере плакат, акуратно згортає у трубочку, чимось там навіть перев'язує - і усьо. - Я сам колись собі таке вихопив, повісив на стіну - клас! Тільки не забудь". (І навіщо він то сказав?! - наврочив! Я того вечора, а саме у п'ятницю, 20 листопада, у кльозеті "Ляльки" папку із документами забула, до торби не влазила, то я її, бідолашну там і залишила, тєрьопа забудьківна. Згадала аж на Пасічній, мусила вертатися з надією, що ті документи ніхто "на свої потреби" не пустить. На щастя, "охоронець кльозетного спокою" порятував мого скарбу, за що ставила йому пиво, але йдеться зовсім-зовсім не про це). Тож гармидер страшний, анархія повна, тіснява неймовірна. Зрештою, публіка зібралася досить відповідна як на презентацію арт-книги Влодка Кауфмана "Гра в гру" (вид-во "Аз-Арт"), роману Володимира Єшкілєва "Пафос" (вид-во "Кальварія"), 16 числа часопису "Четвер" проект "M&Ж" та трьох книжок (і співу) Юрія Покальчука.
Звичайно, о восьмій нічого і не думало розпочинатися, того сиджу, клацаю диктофоном, стріляю очима, комунікуюся. Нарешті. Гамір на мить ущух і ще з більшою силою покотився по столиках, келихах, тарелях, горнятах, колінах, горлянках і т. д. і т. п. - почалося....

"Шановна біологічна маса! - упізнаю за манерою мовлення Єшкілєва". Далі нічого не впізнаю, бо насправді ніц не чути через той шум. Зненацька над самим вухом чую: "Бєй картавих!" Дивлюся - а то, мабуть, не зовсім тверезий Чубай. Отакої. Може б то й собі покричати, думаю вголос (коли так гамірно, класно думати вголос, усе одно тебе ніхто не почує, - думай, що завгодно).
Далі знову Єшкілєв: "Тут є Кауфман і я. Ми з ним давно вже листуємося Імейлами щодо цієї тематики... Книги, які тут будуть презентуватися, перформанси, які тут будуть робитися, Покальчук, який тут буде співати (чую над іншим вухом дослівно: "ЖАХ!!!" - Авт.), два араби, які там сидять у кутку, - це все елементи, що грають на цю концепцію. Тут прийшла людина, яка видає себе за фотографа, насправді він штовхає мікрофон, лізе нахабно в писок і це все ускладнює нам роботу".
Я намагаюся хоч одним оком побачити того злощасного фотографа, але намарно - окрім потилиці Шаріфова і якихось рудих мілірованих хвостиків, золотих та срібних кульчиків, строкатих шаликів, усіляких комірів тощо нічого "не видко". Часом крізь шпарину між хвостиками можу вгледіти Кауфмана, його постать, як міраж у пустелі, хитається і деформується у димово-тютюновій завісі... Враження, що у тебе - галюцинації.
"Але попри весь тероризм, - продовжує той самий самовпевнений голос, - попри вашу незаангажованість, попри те, що всі тут або п'яні, або збираються тупо напитися, ми все одно щось зробимо".
Слава Богу, це мене потішило.
"Наскільки все це вийде гидотно, себто класно, ми не знаємо, але будемо намагатися. Я закликаю вас до опінії, до опозиції, до якихось фізіологічних вправ (о ні, тільки цього ще бракувало! - Авт.), хто на що здатний, хто вже пив. Можливо, хтось хоче власних якихось перформенсів, - будь ласка. Хто не буде звертати на нас уваги, ми це теж пошануємо, бо вияви ідіотизму можуть бути теж різноманітні".

Не знаю, чи були там ще якісь перформанси, принаймні таких не бачила у шпаринах межи головами, але дослухалася тепер до Кауфмана:
"Я не письменник, не художник в тому сенсі, в якому це найчастіше розуміють. Сьогодні я не презентую проект, який в ідеології моєї творчості вклався в книгу. Пріоритетною є ідея, що втілюється у найнесподіваніші форми... Книга як об'єкт, предмет філософії..."
(За точність та достовірність усього, що чую, відповідальності на себе брати не ризикую, бо то, направду, нереально, а тому пишу усе, що чую і, звісно, що не дочуваю теж).
"Помилково можна вважати, що їх (кого це? - Авт.) багато. Є одна книга в одному екземплярі!"
Влодко також говорив про існування окрім книги якихось 500 примірників-кодів до книги, які (не)коштують по 15 гривень... Що альбом-книгу замішано на крові, нервах, поті, а також на тому, що можна було тільки витиснути з автора та поліграфії. Що в ній можна побачити багато речей, які може втілити тільки книга (перепрошую за тавтології, але так воно і було).
"Фізіологія книги тішить, бо я можу бавитися в ту гру. З мого дозволу її можна помацати, подивитися..."
Тут знов мені на вухо: "Ніц не чути!!!" У мене ледве те вухо у трубочку не скрутилося, геть зовсім оглухла... коли - ні, чую Влодкове:
"Менше пийте!.. Я вже втомився її (книгу - Авт.) тримати - важка. Сам починаю відчувати, наскільки себе втомлюю".

Тут естафету переймає голос Єшкілєва:
"Отож за 15 грн. можете поспілкуватися із Влодком окремо, всього за 20 грн. - вдарити його по голові - і ви герої цієї презентації".
Ніхто, звичайно, на таке не наважився, - шкода книги... Ага, тут щось я проґавила, щось про "найсмердючіше" видавництво "Аз-Арт".
Далі Єшкілєв:
"... але поки є "Кальварія", це під сумнівом".
Після чергового "не чути!!!" під моїм атрофованим вухом, Володимир порадив розщепити штани, мовляв, це впливає на середнє вухо... На щастя, половина того не почула, а половина вже була така "ніяка", що або не зрозуміла поради, або була не в стані розщепити штані. Коли прозвучало "бобік здох", а щойно ввімкнений екран таки "здох", я зрозуміла, що презентація чогось не відбудеться, що і сталося.
По тому Єшкілєв говорив про проект "Четверга" - "М&Ж", що то ніякий не гендерний номер, а інша гидота, що Римарук назвав би це "діва обрига" або "діва обсера", зачитав авторів, звернув увагу, що то не прізвища, а самі "клікухі" тощо.

Десь розбили багато чогось такого, що б'ється, бо дзвеніло довго (а може, то у вухах дзвеніло...). Єшкілєв починає говорити про "Пафос":
"Це продукт моїх нічних туалетних марень, кльозетних відправ (мо' то він мені з тим кльозетом наврочив? - Авт.), у кого є фантазія, зрозуміє. Але у більшості присутніх її немає, з чим я вас і вітаю".
Чую, що автор говорить про переваги своєї книги:
"Легковажна, не вимоглива до себе, гладкіша за тіло, тверда обкладинка, а тому подерти коштує значних зусиль. Усе. Дозволяю далі насолоджуватися збоченствами. Переходимо до акустичної частини... Це все до дупи...".

Чую "Єшкілєв - аферист" тоне у морі спресованого і продимленого натовпу, концентрацію якого залюбки можна би було занести до Книги рекордів Гіннеса, водночас виринає "Браво Покальчуку! Те, що на споді, завжди живе!"
Починається інше дійство.
Навіть не знаю, що було більшим знущанням над нашими вухами того вечора.
Певно таки Покальчук.
Проте, не будучи профом у цій музичній сфері, і навіть не претендуючи на це, я скористалася нагодою і розпитала Шаріфова, що він про то думає. Відповідь мене, зізнаюся, не здивувала:
"Він, Покальчук, думає, що то реп. Але він - не реперний, а репаний! Це мелодекламативний реп... Музика собі грає сама, він собі теж сам, автономно читає. Сюди можна підставити із таким же успіхом будь-яку музику".

Покальчукове "не-е-е наступайте-е-е" наступало на вже травмовані вуха цілим стадом слонів та ведмедів, десь поруч завило суржиком:
"Пако, ти лучший, толька зійди зі сцени",
зрештою, я не витримала і пішла десь у найвіддаленіший куток, куди вчасно заховалися завбачливі Винничук із дружиною, Лучук, Процюк, Морозов, Римарук, Жадан, Матіос та інші. Саме тут я мала змогу трохи розслабитися і подивитися арт-книгу Кауфмана, хоча справді книгою її важко назвати.

Це гра. Гра у сторінки, у їхній колір, структуру (деякі нагадували просто туалетний папір або, як зауважила Мирослава Винничук, папір, у який раніше загортали докторську ковбасу), наповнюваність, зміст, у нумерацію (як хотів, так нумерував), гру у фотки, у приклеєні клаптики, у написи, назви, наприклад, "126 грамів живопису", "повернення Ікара", "Дедал" , аналітичні роздуми, світлини із попередніх презентацій, виставок, акцій у Львові, концептуальний пам'ятник, велика кількість автопортретів... А найбільше мій егоїзм тішило те, що я таки "осилила" переглянути усю книгу (чи не перша), а відтак мої відбитки пальців на сакральних сторінках - одні з перших. Тобто чим би дитя не бавилось...

Наступного дня я зустріла на Форумі видавців Володимира Єшкілєва і знову ж таки попросила прокоментувати таку... як би то сказати... непересічну презентацію у "Ляльці". Ось що я почула (на ранок слух до мене повернувся):
"Безперечно, не було знайдено формату для цієї презентації. Щодо роману "Пафос", це моя перша спроба зробити велику річ, в якій би була присутня так чи інакше соціальна тематика. Присутні там теми - актуальні: заробітчанство, маніпуляція людською свідомістю, загибель української традиційності. І ці теми переплетені сюжетом, який я намагався десь витягти зі свого життя. На сьогоднішній день кажуть, що в літературі немає героя. Дуже мало письменників мають досвід дії, "екшн". Здебільшого ці письменники - або аспіранти, або викладачі кафедри української літератури, це люди, які варяться в дуже нецікавому світі (автор може не поділяти думок опитуваних. - Авт.). Моє життя було більш цікавим, я багато спілкувався, їздив, потрапляв в якісь екстремальні ситуації, брав участь в ультралівому русі (та й далі себе вважаю ультралівим чувачком). І цей конкретний досвід дії, такий "екшн імпіріес" втілюю у цьому романі. Романі про сучасну українську людину, сучасного українського героя. Наскільки мені це вдалося, я не знаю. А презентація була просто провоквтивною, бо там було багато пристойних людей, а було багато людей, які "завдяки" горілці і коньяку перетворилися на жлобів, і потрібно було їм просто сказати, хто вони такі. І я намагався це говорити, але вони були настільки п'яні, що більшість із них навіть не образилася".

Бавилася у забаву Кауфмана, дослухалася до нарративу Єшкілєва та ховалася від "реперного" Покальчука
Марія ТИТАРЕНКО.