Солодка двоєдиність
чи
гірка роздвоєність?
От коли вже нарешті галерея залишилася
порожньою, на підлозі ще мокріли "розтало-сніжні"
сліди натовпу (ще й якого!) Давненько "Дзиґа" так
не наповнювалася!), у них відкалюжувалося різнобарв'я полотен,
коли тиша надала простір для думання, а відсутність людей
надала голосу картинам, коли робіт було більше, аніж тих,
хто дивився на них, а відтак картини ставали головними дійовими
особами чи то пак самими собою, саме тоді (по відкриттю виставки
Оксани Проценко та Володимира Кузнєцова, другого
грудня 2002 року) і саме там розпочалося видиво. Шкода, що
люди пішли геть, бо перформенс відбувся опісля, коли картини
опинилися наодинці із собою... як і автори. Зрештою, людей
і не було потрібно... Мабуть.
Саме відкриття - преамбула до цього самодостатнього
видива, такий собі "передскриптум", коли саме люди
були надзвичайно потрібні, мало того, глядачі, їхні думки
та погляди ставали центром, полишаючи полотна на маргінесі...
Оксану та Володимира, здавалося, то абсолютно не зачіпало,
вони існували у своєму, не видимому нам світі, світі певним
чином латентному, який проявлявся лише через полотна... Полотна
кольорових снів... Такі сни бувають дуже рідко, але по собі
залишають нестримне бажання побачити їх знову та майже божевільне
прагнення розрізняти мільйони відтінків, звуків та запахів...
Від картин мені пахло Америкою, тобто хотдогами, чіпсами,
колою, ще трохи олійними фарбами, модернізацією, глобалізацією,
нахабством, сміливістю... Від них також віяло кольоровим хуліганством,
і я кілька разів підходила впритул до робіт, щоб переконатися,
чи то не графіті на стіні "Дзиґи".
Талановита парочка чекала на відкриття
непорушно, стримано і спокійно, надто спокійно навіть, як
на такі емоційно нестримні, невпинні, вибухові, бурлескно-гротескні
роботи, на які дивишся очима крізь райдужні окуляри, що їх
непомітно одягали на глядачів (а коли виходиш із галереї і
чимчикуєш зимовим Львовом, здається, що ти - у чорно-білих
окулярах... із мутними шкельцями). Мені, чомусь, ця парочка
нагадала Каїна та Герду... ніби їм в очі та душу потрапили
уламки дзеркала, але не кривого і спотвореного, а прекрасного
і магічного, у якому світ відображається яскравіше, привабливіше,
з гумором та надчуттям контрасту. Снігова королева цієї вже
історії нікого не викрадала, а просто засніжила Львів, щоб
на тлі білому-білому колір був чимось надзвичайним... Цей
насичений колір пропікав нас, як окріп пропікає сніг...
Враження, що ти потрапив до чийогось райдужного
сну, не зникало... У цьому сні ще відбулася презентація фільму
про художню пару. Запам'яталася якась обдерта халупа (майстерня),
процес танцю і малювання, круті підйоми сходами, якимись безкінечними,
направду... Знову танець Оксани... Її очі на всю стіну...
Намальоване око (полотно "Око, яке дивиться на людей",
2002р.) співпадає з її оком... Подвійне око. В очах знову
усе двоїться, я вже, далебі, не розумію, чи Оксана і Володимир
- це дві різні людини, чи то близнюки, чи одна особа мішаної
статі, а чи, взагалі, вони зрослися, як два різних дерева
в одне, і дають неповторні, унікальні плоди... "Дзиґа"
часто частує львів'ян подібними ексклюзивними фруктами та
стравами (пригадаймо хоч би "Фляки" Чайки!). На
цій презентації ми мали зелененький плід, може, навіть квітку,
а може, бруньку - побачимо. А відкриття як відкриття...
Далі по тексту >>>>>>>>>>>>>>>>
"Дзиґувала"
того вечора Марія ТИТАРЕНКО
|
