- Текстиль вимагає осмислення, окрім ремесла, чи не так?

- Текстиль... Це ритмічно-кропітка робота. Часто говорять, що от ручна робота – це коли ти працюєш рукою, а головою – ні. Але якщо ти головою не подав рукам сигналу “роби!”, і що роби, як роби, то це вже не робота, це вже таке ремесло або повторювання, механічна робота. А робота над текстилем, над мистецькою, артистичною тканиною, це є в першу чергу постійна думка. Деколи ти просто рук не чуєш і головою працюєш, тоді руки роблять самі. Ти навіть не знаєш, що вони роблять. І деколи такі виставки дуже потрібні, щоб просто подивитися, що ти зробив. Бо ти її маєш в душі, а очима ти її ще не осягаєш.

- Ця праця більше пов’язана із природними, органічними речами?

- Текстиль пов’язаний і з природними і не з природними речами. От там на вході висять дві роботи: вони виконані на сучасному матеріалі – пінопласті. Справа в тому, що колись, як Помпея гинула, залишилися відтиски людей на камені, в архітектурі тощо. То був натуральний матеріал, пінопластів не було. Десь колись сталася якась катастрофа, не пам’ятаю, коли я цю роботу зробила і як вона мені вийшла. Мені захотілося, щоби не вийшло так по-справжньому, отак зробити ті відпечатки, але вони мають бути золоті, прекрасні, із ілюзією... Таким чином забрати на себе той удар катастрофи, пригадую, це було напередодні однієї із численних локальних війн.

- Виставка на Великодні свята – так було задумано?

- Воно вклинюється, може, не дуже, але ми воскресаємо завжди. Не тільки раз на рік. Ми воскресаємо після кожної своєї роботи. Або перед. У нас цей процес пришвидшений, він не вкладається у той циклічний річний термін, а в залежності від нових ідей”.

...без назви.
Без назви.
Без назви.
Ідея.
Ідея.
Вибух.
Золотий відтиск (наче витиснули праполіт праптаха із пражиття)... може, прабіль, але золотий, щоб не так боліло, але в пінопласті, щоб не так серйозно, але із вкрапленням тканини й ниток, щоб не так відверто, але, врешті, щоб просто без жодного “але”
... Без назви.
Без тла.
Нетлінне (?).
Вовна.
Бавовна.
Віск.
Дотик.
Дерево.
Льон. Спокій. Неспокій. Сезаль. Ще Гобелен. Ще Конопля.
Душа, врешті. Трохи синтетики. Не для естетики, ні, - для вмісту. І змісту. І, мабуть, для ковтка спраглої ідеї, бо вросте травою в очі і не дасть нічого іншого робити і бачити.
Кількасот зіниць і війок. Ще стільки ж торкань і пестощів.
Майже Гри. Майже Магії. Білої та вовняної.
Іншої-різної. 180 х 280. 120 х 120 х 250. 100 х 150. 100 х 90.
Час х Увага. Сон х Втома. Життя х Ідея. Післяжиття х Праідея. Мистецтво х Вічність. Справжність х Дух. Жінка...х...
Чоловік?
...Дитина?
...Дотик?
...Тепло?
...бо все, що було – без назви... Бо все, що було, без нас... Бо все, що є – перед нами і з нами... Зараз. За раз.

Крило друге.
Ольга Парута-Вітрук. Омовити дотиком...

- Виставка як новий пошук себе?

- Ця виставка для мене – це дуже багато. Я вважаю, що такі роботи, як гобелен (а я маю багато тканих робіт, гобеленів), не старіють, але необхідні нові пошуки. І ця виставка, власне, для нас і є тими новими пошуками. Ці пошуки потрібні і для загальної справи, і для кожного із нас, врешті, для того, щоб ткацтво йшло вперед. І так як вже почалося нове тисячоліття, то все мусить рухатися вперед.

- Текстиль для Вас виключно жіноча річ?

- Так, це, справді, дуже жіноча річ. Для мене це, по-перше, спосіб самовираження, бо кожна людина в чомусь себе виражає. Я намагаюся себе виразити, всі свої ідеї, думки, почуття саме через текстиль. Це той матеріал, який мені допомагає себе виразити. Так, весь час відкриваєш ніби нове, але з іншого боку, береш ніби вже відомі матеріали, які хочеш показати людям, до яких художник торкається руками і вони дістають нову мову, нове звучання. Роботи промовляють нове, а, здавалося, вони того зробити не можуть...

- Що Вас надихає та роботу із тканиною?

- На саме цю роботу (Поблизу якої ми стояли. – Авт.) мене надихнули верети гуцульські, їхні символи Землі, Хати, Тепла Карпат. (Верети – то такі ткані полотнища народні, довгі).

- Чи надихає технічний прогрес на творчу працю, і чи відтак не видозмінюється сам текстиль?

- Звісно, що видозмінюється та модернізується... Та й самі комп’ютерні технології постійно видозмінюються. На цій виставці у нас все – рукотворні речі. Бо комп’ютер – це одне, а що руками зробиш – то інше. Перше, звичайно, допомагає другому і розширює наші можливості”.

...між небом і землею.
Між небом і землею.
Між небом і землею.
Розквітле дерево? Квітучий сад? Чому тоді між?
Для правдо... чи... Для брех...
Здіймайся гобеленами (бузково-блаватно-зеле...), чи вовняними стінами (бурштиново-сині...), чи драбинами (веселково-мінливо-різн...)...
Бо кожна людина – то інша драбина.
То інший кут нахилу до інших площин. І у кожного своя стеля витривалості та опору. І у кожного свій запас метрів (думок) до вершини. І у кожного свій супутник нагору чи вниз.
Чи, так, постояти собі...
Перепочинок тривалістю у життя.
Верети.
Трави.
Птахи.
Сумні квіти (тобто розквітле дерево, що вже відцвіло).
Постійність вічного. Вічність постійного.
Переплетення.
Перевтілення.
Передумання.
Переживання.
Проживання (пережовування) за одну роботу шмату життя.
Життя – як мозаїка гобеленів. Ланцюжок ниток та вузлів.
Люрекс.
Люкс.
Інсталяція.
Ткання.
Вишивка.
Мішана техніка авторського дихання і стукотіння серця. Неповторне. Срібне та золоте, як основа... Волокнисте, як душа. Нитково-прожилкове, як небо.
Стильне, як текстиль. Вразливо-сильне, як текстиль.
Сповнене думками, пошуками та ідеєю, текстом, претекстом, підтекстом, понадтекстом, як текстиль...

Крило третє.
Наталка Шимін. Ніби відбиток пальців (для розпізнання)...

- Виставка як... що?

- Для мене ця подія є, очевидно, важливою з того, що я виставилася у галереї “Дзиґа”. Бо всі ці роботи (крім однієї) було представлено на інших виставках. Тому для мене є завжди ніби така обережність до цієї галереї, так як тут дуже активно є задіяний мій чоловік... Тому бути тут задіяною я намагалася не те щоб уникати... а поки не виникла така-от остаточна потреба. Мені страшенно подобається цей зал, який сам по собі створює атмосферу і в якому, якщо є відповідність, дуже легко виставлятися. І, очевидно, у мене є вдячність і до галереї, і до організаторів, які нам надали такий шанс тут виставитися.

- Остаточна потреба цим займатися?

- Це некероване. Це – я навіть не знаю, що саме. Ти просто, дійсно, починаєш, у тебе – неспокій внутрішній... Інколи це не виливається у текстиль, а в абсолютно різні речі. Я зрозуміла, що воно весь час існує на рівні якихось навіть побутових речей... Щось, наприклад, захотів ужитковити раптом – робиш. Я іноді до того докладаю такий момент творчості, що сама собі дивуюся...

- Вабить білість полотна, як свіжо-білий аркуш паперу?

- Це така ситуація... навіть не те... Жінка, яка жила в минулому столітті і яка вмерла, після якої щось залишилося, я потрапляю в її квартиру, де багато її рішельє... Це настільки вражає... це настільки матеріал однозначно для праці. Інша справа, що я вже потім поєдную, створюю свій настрій, своє бачення цього мережива... тут вже вклинюється момент зірок моєї творчості.

- Чого насамперед вимагає ця робота?

- Насамперед це вимагає ідеї. От коли існує ідея, то все решта “несеться”. Коли ти на неї хворієш, то не відчуваєш ні часу, ні роботи. От коли ти маєш ідею, як виразити, що виразити, от...

- Що не йде в цій роботі?

- Ні, я гадаю, що в цій роботі, в принципі немає такого... А ні, є момент... Я вважаю, що зайвим було розшифровувати і писати якісь тексти. Може, це було зайве... Воно, очевидно, запрямолінійно. А от якби їх не було, то це би було значно шармовіше в плані творчості...

- Кажуть, що рішельє досить старомодне...

- Якщо сприймати саме рішельє, то, може, воно і старомодне мистецтво. Але якщо сприймати те, як воно подано, то, я вважаю, навпаки, багато хто не те що не спроможний, а ще не готовий це сприймати. Так, було багато осуду, мовляв, це мистецтво не є вічне, це така річ, яку і продати практично неможливо, то чим ти займаєшся? А от займаюся...

- Де Ви є у роботах? Що з Вашого характеру там найбільш присутнє?

- Це і є мій характер... В принципі, усі пізнали, що то мої роботи. Очевидно, тут є щось такого мого...”

...Кому ЦЕ потрібно?
ЦЕ комусь потрібно?
Вроздріб чи подрібно?
Здрібнено чи перебільшено?
Наче вичитувати зі щоденника приватні речі. Наче натягати їх на себе, але не той розмір. Відтак для тебе затісно чи завільно. Залегко чи засильно, але то пусте, якщо ЦЕ – Гра.
Пустощі себто. Так, вершкове масло.
Для глеків із глибинним денцем.
Для пюпітрів, які знали лише партитури. Не тканину. Мережану та інкрустовану дотиками, поколюванням, вишивками. Білою шовковицею.
Цвітом-відцвітом яблунь та груш.
Прозорими плавцями рибок із нечищеного акваріума.
Якщо ж то були птахо-риби, то тоді – версіями крил. Ворсистими пір’їнками, мабуть, чи ще там чим... Просом, наприклад. ЦЕ було. Тобто, може, і є зараз, але вже не “ЦЕ”.
Застілля до неба – і комусь ЦЕ смакує, і саме на тротуарі, і саме під червоною парасолею, і саме завжди, як ніколи. Може, під капелюхом, може, навіть під кукурудзяним капелюхом із розцяцькованими китичками. Чи ниточками. Чи під артдеревами.
Чи у долонях, які то все обіймали, і затискали, і прошивали, і пензлювали. І залишили відбитки пальців, що їх не побачити не можливо, хіба що пізньої ночі.
Вгадуєш Автора за запахом жесту, полишеного на шовку...
За смаком нитки, перетнутої зубами.
За кольором зіниць, наче птиць, що, відлітаючи у вирій, сіли перепочити тут, на цьому полотні... Сіли і залишили цямрований відбиток лапок на шовковій цнотливій білосніжності...
Бо...
Бо...
Бо... ЦЕ комусь потрібно...

Мрія ТИТАРЕНКО

P.S. Круглий стіл із приводу виставки сучасного текстилю буде проведено у травні на закритті.
Тож, це ще не все...