- Так, я. Там, якщо їх розгорнути, можна побачити також ілюстрації – ліногравюри. Але я не став усе поєднувати, змішувати, - то буде окрема історія. Я хотів провести паралелі між скульптурою та текстом. Для мене текст, слово, є дуже важливі, може, тому що я є ілюстратор. Такий синтез, гра, історії та образи - мені це цікаво. Ось цю ляльку я зробив після того, як з’явився цей рисунок (“Янгол” із крильми вбитої качки. – Авт.) Рисунок отримав першу премію у Сербії, в Белграді. Це річ концептуальна, знахідка. Я люблю знахідки у будь-чому: і в карикатурі, і в скульптурі...

...Просто біля нас посміхалася носата рибина із людським обличчям. Тобто, може, це і не рибина, і зовсім не посмішка, але так завжди видається... Це вперше “Посмішка” запливла всередину галереї – весь час вона усміхалася (і сушила зуби, мушу додати) навпроти “Дзиґи”, тобто хвостом до неї...

- Риба, яка сміється, тут вже біля “Дзиґи” “плаває” і вітає усмішкою не тільки львів’ян досить довго... – кажу і не можу не посміхатися біля тої рибки...

- Так, вже третій рік. І ще не вкрали, Ви знаєте. Мені це дуже приємно.

- Це вже майже символ-оберіг “Дзиґи”.

- Я дуже люблю це місце. Я вже казав попередньому журналістові, що треба докласти всіх зусиль, щоб це місце збереглося, щоб воно жило і надалі. Це єдина галерея у Львові, яка існує, яка живе.

- Пане Дергачов, а от який матеріал Вам не піддається? – далі очима промацую закутки галереї та обличчя художника, - може, птах залетів туди...

- Не піддається? Я не знаю... Провокаційне питання трохи... Я люблю всі матеріали.

- А чи всі матеріали люблять Вас?

- Звичайно, є матеріали, в які треба увійти повністю. Я люблю гратися у різні матеріали: полюбляю граніт, папір (це, до речі, написано в автобіографії), глину, слово, пластилін, усе... Я люблю доторкатися до матеріалу... Але є багато речей, які я не вмію робити, звичайно...

- Ви кажете, що бавитеся матеріалами. Вмієте програвати? (Відверто?)

- Не люблю. Ви знаєте, моє хобі – я переможець. Я мушу бути переможцем, інакше я просто НЕ ВИЖИВУ! Але, знову ж таки, це просто гра. Що значить перемогти? Я, до речі, сам був у журі дев’ять разів у житті, я знаю, як це суб’єктивно: віддати комусь перевагу. Мені шкода людей, які нічого не отримують... бо роботи завжди є прекрасні. Треба до всього ставитися легко...

...Легко і швидко згорали один за одним сірники, вичитуючи свої долі. “Роза Вітрів” мовчала на всі чотири сторони, перевіряючи кінчиками чотирьох носів напрямок та запах вітру...

- Хто є натхненником, музою в роботі?

- Життя. Жінки... От із Вами поспілкувався, щось цікаве зроблю... Подивився у Ваші очі...

- Багато маєте планів на майбутнє? – червонію.

- Плани є на рік наперед, але я живу сьогоднішньою миттю. Наше життя – це те, що ми маємо зараз. Що буде за півроку – ніхто цього не знає.

- Що б Ви собі самі побажали?

- Не втрачати почуття гумору і кохати життя.

- Ну, це Вам, очевидно, не загрожує...

...Ось же вона – пташка! Нарешті! Вона – в казкаря, в якого замість серця – дзвіночок. Дзвіночок калатає від дотику – серце стукає... Із думок казкаря проростає дерево із яблуками. Може, це він дав Королівні срібного яблука? “Ні, - заперечив казкар мовою дзвіночка. – У кожного своя яблуня, своє яблуко, своє зернятко. І своя пташка... А ти шукала тої, яку годі побачити твоїми очима – її тільки бачать батько та син на його плечах. Єдине, що об’єднує усіх цих птахів та крила – Душа Митця, що їх створила...”

Частина ІІ.

Презентація книги рисунків “Рука”. Жодних пестощів.

Олег Дергачов, автор і видавець, про “Руку”: “Перші рисунки із циклу “Рука” було зроблено у 90-ому році, коли все було догори ногами, змінювалося, валилося, з’являлося та зникало. Громадяни бігали із однієї черги в іншу, зайнявши місце ще у двох. Усім праглося до югославського, тоді ще, раю. За грошовими “Жигулями” та “волгами”. Жилося активно, глупо, але захопливо. Здавалося, ще пару років - і рисунки втратять свою гостроту та відійдуть у минуле. Однак минув 92-ий, 93-ій, 98-ий рік, настав довгоочікуваний міленіум. І знову із Рукою нічого не трапилося на цій частині суходолу. Вона прекрасно себе почуває. Рисунки продовжують з’являтися один за одним. Їх у мене приблизно 300, але до цього невеликого альбому увійшли усього сто із них. Ось цю саме сотню я і вирішив показати. Взагалі-то, я – противник абортів у мистецтві: ідею, думку треба доносити, народити і поставити на ноги. У Руки з тих часів змінилося багато господарів. Вони пішли, а Рука залишилася. Ось що дивує. Прямої відповіді на питання, що таке Рука, я не даю. Натякну на відповідь: Рука – це те, чого ми не хочемо або не можемо позбутися. А вона грає із нами, як кішка із мишкою. Може, повірити в неї та полюбити? Відповідь знаю, але поки не скажу – адже найцікавіше розгадувати”.

Книга “Рука”, що її було презентовано в “Дзизі” 26-ого травня, вийшла всього у 150-ти екземплярах; вміщує 100 рисунків, мінімум тексту і вступне слово професора Джона Гелсона із Великобританії; тривалість роботи над книгою – 13 років; головні персонажі: Рука та маленькі чоловічки; собівартість одного примірника – 20 грн., кожен із яких пронумеровано та підписано самим автором (такий собі “унікат”, музейний експонат); книгу видано у фантомному видавництві “До Прес” (із логотипом равлика), на власні кошти митця: “Може, я не вмію шукати спонсорів…”; наступною буде не “Нога”, як на то сподівалася авторка цього тексту (тобто Мрія Титаренко), а книга із назвою “Лінія”, як на те сподівається автор “Руки” (тобто Олег Дергачов), у якого матеріал вже лежить і чекає…

- Чому “Рука”? – питаю знову.

- Я дуже люблю цей орган. Рука може зробити людину щасливою. І нещасною також. Може допомогти, а може зрадити. Це вже символ. У книзі зображено життя руки: стосунки, діалоги, боротьбу…

- Рука у Вас якась жорстока: то вона вставляє палки в колеса, то штурхає чоловічків у безодню… Жодних пестощів…

- Філософія така, що, бачте, чоловічки Руку перемагають таки, ховають її, ставлять їй пам’ятник, але вона все одно народжується, бо цим чоловічкам Рука просто необхідна!

Отож, окрім того, що на презентації “Руки” журналісти та всі бажаючі дізналися чи не все про книгу, ми також дізналися багато чого про самого автора – Олега Дергачова.

Портрет автора № 1.
(прес-конференційний)

Рідко сідає за папір без ідеї, проти величезних та гігантських за розмірами пам’ятників у Львові
(“Усмішка” – одна із запропонованих альтернатив),
вважає, що художник, як і людина, має бути вільним, хотів би викладати в Академії, але за дивних обставин
(“Коли відмовлявся – настійливо пропонували, коли погодився – не дозволили”)
не практикує, хоча читав лекції студентам Reed College в Портланді, США та Western Ontario University в Канаді, давно зробив першу книгу коміксів
(“Але у нас немає традиції коміксів”),
вважає, що у нас - європейська традиція карикатури, не хотів би жити закордоном
(“Ти – там цінний лише як гість”),
переконаний, що Львів – прекрасне місто і чудова лабораторія для роботи, читає Чехова та Коельо, малює під музику, творчих депресій не пригадує, справжній джентльмен, полюбляє подорожувати, за один день може зробити 15 лінеарних малюнків, завдяки ілюструванню книг став ще й казкарем, хоча невеликі речі писав віддавна, досі не знає достеменно, чим відрізняються казки для дітей від історій для дорослих
(“Діти прекрасно розуміють алегорії”),
впевнений, що не кожна книга вимагає ілюстрацій
(“Звісно, ідеально, якби сам письменник ілюстрував свої твори, як, наприклад, Гарсіа Лорка”),
улюбленені матеріали: глина, граніт, мармур, олія, вода, віск, папір, слово, мідь, бронза, тканина, туш, перо, олівець, акварель, акрил, пензель, улюблене хобі – отримання шенгенівських віз та спілкування із митниками на кордоні, стиль життя – подорожі, член Французької Академії Гумору, Магістр Графіки, Майор Скульптури, Полковник Анімації, Генерал Карикатури, народив сина, впевнений, що в нашій ментальності бракує смаку, відтак люди не витрачають на мистецтво гроші і т. д. і т. п. І головне - закоханий у життя!

Мрія ТИТАРЕНКО