Тарас Рось:
“Мої батьки займаються керамікою. А я її полюбив, коли був ще менший, почав щось ліпити, мені це сподобалося. Спочатку так вийшло, що я почав робити великі речі, мама сказала: “Що це ти робиш, ти ще малий, тож роби менші речі”. А я собі думаю: “Батьки роблять великі, чому я не можу також робити великі?” Найбільше мені подобається творити щось старовинне: вирізьблюю на плиточках мумії, потім відпечатую. У майбутньому хочу стати кераміком”.

Потім Тарас розповідав про свої роботи. Наприклад, про два свічники, на одному із яких він поставив автограф задом наперед, на що йому мама: “Чого ти нервуєшся, то і так буде зрозуміло”. Хлопець додав: “Ці роботи я робив із задоволенням. Мені це подобається. Часом мені мама каже, щоб я того чи того не робив, а я хочу чогось свого, от”.

Леся Рось:
“Якось у житті я хотіла займатися живописом, але зупинилася на кераміці. Не раз мені здавалося, що кераміка – то важка річ, але у всякому разі до цього часу – кераміка. Мабуть, це просто магія... часу, глини... Кераміка достойна, щоб нею займалися. Ми часто думали, що можна чимось легшим займатися, але все одно верталися до неї. Це просто надзвичайно глибока і тепла річ. Про виставку... Тут була така проблема, як назвати виставку. Ми вирішили не називати, але нам трапився якось вірш Антонича, якого я дуже люблю. Це розуміння не тільки кераміки, а мистецтва... Це повинні люди відчувати... зв’язок із цією ж травою... відчувати, що ми живемо серед природи і не є чимось більшим за неї. Ми повинні відчути її і як художники тоді вже щось створювати своє, беручи основу від природи. Про інтер’єр. Фактично, кращого інтер’єру, ніж “Дзиґа” я ще у своєму житті не бачила. Ві д самого її відкриття то була моя мрія – тут виставитися. Тобто тут ми виставляємося вперше. Як я оцінюю творчість Тараса? Мені приємно, що в нього є бажання інколи цим займатися. Невідомо, ким він буде в житті, але зараз він, принаймні, причаститься цією керамікою. А далі – то його справа”.

Олександр Рось:
“Чому саме глина? Ну, п’ять років вчився-вчився, мені сподобалося. Бо до того я займався виключно живописом у київській школі. А зараз... як один мій знайомий казав: “Кераміка – то така річ, що як вхопить тебе, то вже більше не відпустить”. Взагалі, кераміка – то синтетичне мистецтво. Бо тут одночасно може бути і живопис, і графіка, і скульптура... тут все поєднується. Тут усе більш образне і водночас складніше. Тут треба все переосмислити, переробити і створити якісь нові речі, якісь образні, які би нагадували глядачеві щось своє. Найцікавіший – результат, бо до останнього моменту, поки не витягнеш із пічки (я хоч вже займаюся керамікою більше десяти років), не знаєш, що вийде остаточно. Ідеї приходять під час самого процесу... внутрішньо вони якось з’являються, залишається їх тільки втілювати. Як це все виглядає у сім’ї? Квартира в ескізному плані перетворюється на майстерню, тут ми, звісно, не ліпимо. Хто на кого більше впливає? Не знаю, мабуть, однаково. Як я оцінюю творчість Тараса? Я хочу, щоб він цим займався”.

Глина поступово втомлювалася від надміру очей. Від надміру дотиків, бо “не руш” тут звучало абсурдно і хотілося усе відчути, усього торкнутися... Вироби зітхали і жалілися авторам, але – парадокс – вони більше їм не належали. Роботи ставали самодостатніми, відривалися від своїх творців і більше не потребували їхньої опіки, хіба що витиснутих ініціалів як далекої згадки про людські руки...

Частина ІІІ. Тайнопис Бога.

Пізнього вечора, коли раптом випав весняний сніг, я завітала до галереї. Спочатку я була приголомшена, бо, видалося, потрапила зовсім не туди, це наче відкрити двері, а там – море. Таке прозоре-прозоре, ніби в ньому забули вимити руки... У тім морі вільно пливли (чи таки до стін-берегів прикуті?) зоряні ковчеги... Їх було безліч. І я чулася цілковито зайвою...

Ці ковчеги рятували зорі, бо Потоп змивав навіть небо...

Вітрила із глини. Глиняний вітер. Творець безжально розіп’яв глину на нитках та дереві, перевдягнув її (глину) на камені, що гойдалися, як маятники над проваллям... Ні-ні, Він просто дав глині іншого життя, вдихнув Дух і запалив її зсередини. Відтак, певно, виникла Людина...

Посеред моря сиділо троє чорних мандрівників. Може, із крилами на спині, може, зі зморшками на руках. Вони охороняли воду і вогонь. Вони були головними, але ховалися на дні, того пірнали до них не всі. Вони також замотували зоряні дороги у вруна і можна було заплутатися там назавжди...

Сон русалки (сон в дірочку, щоб можна його було підглянути і вкрасти шматочок, якщо не помітять чорні мандрівники), ранковий вітер, поламаний навпіл, із отвором, щоб дихати зоряним пилом, переліт, посуд для туману (залишеного тут ще Миколою Журавлем?), світи янголів, тремтіння глини та шурхіт колишніх коренів трави...

Глина навіть зісковзнула на підлогу (так було задумано і можна було пройтися по ній), але ніхто не наважився, ще б пак... Драбинки до небес... (Оречевлення мальованих драбинок Панейка?) Граблі без кількох зубців... тобто сходинки... Політ поміж часом. За горизонт. Над землею чи небом. На світанку.

Я до решти розгубила себе і потребувала стеків.

Біла та червона магія. Гнучкість форм, що раптом застигала, перетворювалася на щось крихке і людське, полишаючи дикість і ковзкість. Глина вже не стікала брудними потоками по стінах, в ній не можна було полишити вм’ятину від долоні, її не можна було скатати у кульку, а потім розчавити її поміж пальців, щоб масна і тепла, вона втікала поміж них і падала додолу... а потім по ній не можна було пройтися босяка, щоб вона застрягла поміж пальців ніг... вона вже не засихала на обличчі і не стягувала шкіру, не тріскала і не осипалася шматками... Вона не мала в собі засушені трави та пелюстки, зернятка та корінці, сліди птаха чи пір’їнку... Глина була приручена і чиста. Людина вдихала у глину життя. Людина розгадувала Тайнопис Бога...

Мрія ТИТАРЕНКО