- Чому, не цікаво?
- Не знаю, як відповісти... Так, наразі не цікаво. Сам митець є найкращою моделлю для себе. Часто користую із власної особи...

- Чого би хотів ще навчитися?
- Дуже багато речей: більше такого формального виваження, щоби вміти нехтувати багатьма речами, не боятися певні речі показувати, також вміти робити образи у цілісності. Усі роботи тут – то якби початок... незавершені речі.

- Ніколи тобі не хотілося взяти і викінчити якусь із робіт?
- Часто так і роблю... Викінчую якийсь старий рисунок або його псую...

Доказ другий.
Розмова із Володимиром Костирком.

- Ваші враження від виставки.
- Загалом, якщо об’єктивно, то я задоволений, що у Львові нам вдалося зробити таку виставку.

- А якщо суб’єктивно?
- Коли я вперше побачив ці роботи, вперше я пережив... тобто було таке враження, коли ходиш картинною галереєю, бачиш роботи і не знаєш, як вони зроблені... Це було перше моє таке враження від творів сучасного мистецтва у безпосередньому контакті (не із репродукціями, бо там важко думати, як це зроблено). Тож, коли я тримав ці роботи у руках, я був заскочений, бо... бо це, зрештою, нормально. Гадаю, колись більшість художників так конкурували між собою: кожен мав якісь свої загадки і вмів робити те, чого не вмів ніхто. Це відчуття зараз у нас втратилося через критерії та моду на швидкоплинні зміни... Зазвичай, це було новаторство, а не якась, скажімо, формальна довершеність, оце ремесло. Мене здивувало саме вміння отого ремесла.

- Як щодо анатомічності у роботах Кацпера?
- Щодо анатомії... У деяких речах можна побачити пропорційність, але це – неважливо. У старих рисунках багато пропорційних похибок, натомість, як це відтворено, ефект технічний, - саме він і “вставляє”. Оце старіння паперу (який, до речі, дуже високої якості, французький, дорогий), який витримує такий експеримент, із іншим папером не вдасться досягнути такого ефекту. Тут таких робіт є дуже мало, але в тих, що є, ці нюанси є зробленими дуже делікатно. Це ще більше вставляє, аніж коли ти це бачиш уперше.

- Ви гадаєте, Кацпер – “експериментальний” художник?
- Якщо характеризувати напрямок, то - ні. Тобто він досить традиційний, класичний, академічний. Якби в нас не було перервано традицій, а оскільки у нас традиція перервалася, то певні знання про певний спосіб творення зникли, звідси є пошуки... А там, де є пошуки, там – експерименти, похибки. Відтак, через те, що перервалася традиція, це стало експериментальним... Так само авангардизм ніколи не визнавав традиції, тепер – визнає. Зараз усе перевернулося: те, що двісті років тому було традиційним і не експериментальним, зараз - нетрадиційне та експериментальне.

- Що в характері самого Кацпера, на Вашу думку, найбільше перегукується із його творами, зокрема персонажами?
- Певні почуття. Наприклад, зображені в нього звіролюди: до них треба приглядатися, вони ніби не мають такого символічного навантаження... Це нібито така тактовність, ввічливість, така делікатність, що дуже нагадує його натуру. Це не щось таке, що тебе атакує. Це – не агресивність, радше навпаки, це спонукує тебе до співчуття. Всі, хто його (Кацпера) бачать, починають робити йому послуги, допомагати. У ці роботи так само треба вдивлятися, вони спочатку не впадають в око: спочатку заходиш – і ніби ці стіни порожні, є лише рамки. Потім роздивляєшся, бачиш, який папір, що ого-го, що це треба довго гроші збирати...

- Ви бачили його роботи олією?
- Так, вони в певному сенсі відрізняються так, як відрізняється техніка, оскільки це малярство. Сам стиль є дуже схожим, якщо думати про когось із Львів’ян, на Коха: техніка лесування і вразливість до речей, які зникають. Таке ніби бажання принаймні затримати їх...

- Творчість Кацпера має на Вас якийсь вплив?
- Мені залежало на тому, щоб показати: слухайте, все ще нормально, є ще молоді люди, які малюють так, як старі. Я потім, мабуть, теж почну старити свої рисунки... бо це – непоганий ефект. Але за своїм характером, я на то не потрафлю, бо маю іншу натуру. У тому сенсі це не може мати на мене якогось об’єктивного впливу. Мені це подобається, але я так не можу.

- Що би Ви побажали Кацперу на майбутнє?
- Успіхів. Ще... це такий рівень, на якому вже можна мати колекціонерів, які будуть збирати його рисунки чи малярство. Він вже може їх мати.

Частина ІІІ.
(Власні опінії. Мова графічних спотикань.)

Кацпер Каліновскі.
Мовчить у паспорту мовою графічних спотикань, бо перечіпаєшся через кожну з робіт.

Мовою графічних зволікань, бо вичікує в них і перепиняє тебе.

Мовою двожовткового незбовтаного яйця, бо все ще попереду, а під шкаралупу зазирнути – зась! (Невтаємниченим).

Мовою жестів і напівжестів, коли попередня думка долоні ховається за розкішний хвіст коня, а наступна – вибризкується із цеберка за рамку геть на підлогу галереї (зрештою, безпардонно тобі на ноги, якщо ти стояв праворуч...)

Мовою жіночих та чоловічих сідниць, притиску ягодиць (зокрема на вигині хребту коня), із ніби навмання і знічев’я накиданими штрихами (із професійно точним прицілом Автора).

Мовою графічних спалахів, що миготять здебільшого не по центру робіт, а біля самих рамок – радше це втеча за. Композиційний ацентризм (сила тяжіння – Ти і Твоя зіниця). Шалене прагнення вивільнення, що абсурдно неможливе...

Мовою витікання складок та м’ятих драперій, півпрозорого вельону, за яким обличчя тої, яку ніколи не побачити. Її можна впізнати за сідницями, правим ліктем та вказівним пальцем... Ще – за темпераментом, бо гадає, що тримає на мотузці Час (чи то стіни галереї). Мабуть, під нею мав бути кінь, але останньої миті він втік...

Мовою облич розміром у десятикопійкову монету, із чітко і досконало вималюваними рисами: очима, зморшками, думками посеред тих зморшок. Ювелірна робота, варта усіх витрачених олівців...

Мовою цупкої шкіри також. Із усіма жилами, сухожиллями, сплетіннями вен та складок, тобто усім тим підшкірним начинням, що його видно впритул...

Мовою ліній тіл, а саме жіночих: вигнутих, стриманих, відвертих, оголених, огидних, прекрасних, досконалих та недосконалих, повних, грудастих, худих, із довгими пальцями (ці жінки мали би курити), граційних, збуджуючих, збуджених... Зрештою, Автор може передати жіноцтво лінією всього однієї вилиці або зігнутим у притиску до коня коліном. Цього предостатньо. Ігнорування рештою – бажане та необхідне. Бо та решта стане непристойно зайвою та недоречною.

Відтак мовою хованок та гри у енний вимір, у якому сам собі можеш малювати, інсталювати, нехтувати...

Мовою незайвих контрастів: профіль Старості та (звісно) анфас Молодості.

Мовою роздвоєння, розмільйонення, тавтологій... Майже анімація: хода коня і кожен крок... кільканадцять копит...

Мовою перевтілень і мовчання звіролюдей. Лінивий хвіст русалки, спокій лапи-руки... Чогось шкода тих опущених кігтів...

Мовою злущеного (наче зішкрябав рибину) паперу, тому зображене тіло стає рельєфним, і (на біса то - за склом?) кортить неймовірно провести по ньому пальцем...

Мовою падінь і притиску. Вона притискає Його. Долонями по голеній голові. На обцасах біля стривожених вух. У панчохах у сіточку біля простягнутих просто себе руках. Випробування на витривалість Його простягнутого навзнак тіла та Її невисоких безколірних обцасів.

Мовою спалахів і (так виглядає) бракованої плівки, на якій подекуди проявилося зображення...

Мовою білих розкішних плям, бо саме вони спонукають дивитися, винаходити, саме вони – володарі рисункового півпростору, розрізаного, як кавун, на окремі скибки, з яких розсипаються жмені ковзких кісточок; пошматованого на окремі роботи та постаті. Їх усі хотілося поєднати докупи, бо все це – історія тих самих людей і коней в однім сюжеті, у безперервних варіаціях, парадигмах, ракурсах, кутах падіння (Твоїх очей, настрою, стану душі, що безперестанку змінюються, а відтак процес - безкінечний).

Тож, все починає пов’язуватися: жінка без коня тримає на мотузці чоловіка, який виливає із цеберка воду (свою душу), бо під притиском тої жінки (без обличчя) перетворюється на звіролюдину із сумним обличчям і вже без шпаги, що нею вказував на свою(?) грішницю із обличчям коханої Айвенго...

Мовою, врешті, неповторною, недомовленою, насправді, жодними словами, а лише олівцем, гумкою, рельєфом паперу, пером, тушшю, чорнилом (білилом?) душі Автора.
Кацпера Каліновскі.

Мрія ТИТАРЕНКО